Мобілізація сьогодні стала темою номер один для країни. В армії катастрофічно бракує людей, а влада уникає чесної розмови про проблему.
Павло Казарін називає мобілізацію головним викликом України — без повних бригад зростають втрати, збільшується кількість самовільних залишень частин і падає боєздатність, пише Павло Каразін.
Журналіст порівнює ситуацію з американським досвідом часів війни у В’єтнамі. Тоді міністр оборони США Роберт Макнамара знизив вимоги до призовників, мобілізувавши за чотири роки 350 тисяч людей. Більшість із них були малоосвіченими, не витримували навантаження й часто ставали проблемою для командирів. Програму закрили, але вона залишилася в історії під назвою “дебіли Макнамари”.
Казарін каже, що нині в Україні відбувається щось подібне. На навчання приходять сотні рекрутів, але реально служити здатні одиниці. Решта нагадують учасників сумного американського експерименту. В армію йдуть ті, хто не встиг купити бронь чи фейкову довідку. Саме з таких людей формується значна частина нинішніх підрозділів.
Цифри вражають, що у 2022 році в самовільне залишення пішли 7 тисяч військових, у 2023 — 17 тисяч, у 2024 — 68 тисяч. За сім місяців 2025-го — вже 110 тисяч. Омбудсменка Ольга Решетилова підтверджує, що більшість утікає ще з навчальних центрів.
Попри це влада стверджує, що проблем немає — щомісяця мобілізують до 30 тисяч. Але фактично половина з них потім зникає. Казарін наводить приклад 50-річного рекрута, який фізично не міг носити броню, але дивом пройшов відбір. У підсумку він опинився в лікарні й лікувався за державний кошт.
Проблема не лише у якості новобранців, а й у тому, що держава боїться говорити про демобілізацію чи реальну домобілізацію. Тема повісток настільки непопулярна, що політики уникають її, перекладаючи відповідальність на військових. У результаті “партія ухилянтів” стає все впливовішою, а влада й опозиція не ризикують конфліктувати з цим електоратом.
Мобілізація перетворилася на тест для суспільства і політиків.