Коли на передовій українські воїни щодня ризикують життям, у мирних містах відчутно інша реальність. Про цей контраст, про втому, нерозуміння й моральну прірву між фронтом і тилом розповів капітан медичної служби, командир кейсевак-групи 1-го батальйону 93-ї бригади Олександр Соколюк.
«Коли ти з хлопцями — руки не опускаються. Але варто повернутися додому хоча б на кілька днів — і з’являється відчуття, що живеш у паралельних світах», — говорить військовий медик.
Соколюк жорстко, але чесно окреслює три основні групи українців під час війни: ті, хто воює або підтримує близьких на фронті; ті, хто наживається на війні; і ті, хто робить вигляд, що війна їх не стосується.
«Особливо важко, коли бачиш, як живуть окремі керівники громад, місцевої влади, ТЦК. Будинки за кордоном, кілька авто… І тоді починаєш ставити багато запитань», — зауважує Соколюк.
Він переконаний: війна — це не «особиста справа», не вибір. У масштабному конфлікті, який ставить під загрозу саме існування країни, бути осторонь — означає свідомо усунутись від спільної боротьби.
Особливо військового обурюють методи мобілізації, зокрема практики «виловлювання» людей на вулицях. Медик не приховує розчарування від того, що часто форму отримують люди, які, на його думку, не мають морального права її носити.
«Я знаю хлопців, які після поранень опинилися в ТЦК. Вони не пакують людей у “бусики”. Працюють трохи — і йдуть, бо не можуть з цим миритися».
Соколюк вважає, що ЗСУ потребує мотивованих і підготовлених людей, а не випадкових, які опинилися на фронті через страх або тиск.
Суспільна байдужість болить не менше, ніж рани. За словами медика, найболючіше повертатися в мирні міста, де продовжується «звичне життя», й бачити, що багато хто навіть не намагається зрозуміти, якою ціною тримається фронт.
«Кажуть: у кожного своя війна. Але, друзі, так не буває. Якщо не можеш воювати, але допомагаєш — це по-чесному. Але якщо не робиш ні того, ні іншого — живеш лише для себе — то вибачте. Тут ставлення буде відповідне. І точно не позитивне».