На території сучасної України знайдено кілька дисків, які дуже нагадують спорядження вікінгів для орієнтування на місцевості — сонячні компаси. Українська археологиня Олена Веремейчик припускає, що ці древні диски віком близько 900 років можуть бути виготовлені місцевими жителями Київської Русі, які перейняли технології вікінгів зі Скандинавії для своїх потреб.
Українська вчена Олена Веремейчик у співпраці з польською колегою Ольгою Антовська-Горанчняк опублікували наукову статтю у журналі “Sprawozdania Archeologiczne”, де дослідили загадкові середньовічні диски часів Київської Русі.
Дослідниці проаналізували диски знайдені поблизу сіл Малий Листвен та Любеч Чернігівської області, а також в районі урочища Гончарі-Кожум’яки у Києві, які були виготовлені з пірофілітового сланцю (овруцький шифер) — м’якого матеріалу рожевого чи фіолетового відтінку, який у середньовіччі широко використовували в Русі. Раніше ці диски вважалися різними предметами, які могли виконувати функцію календаря, бути ремісничими інструменти, як точило для голок, механізмом полірувальня або фрагментом декоративних меблів.
Однак Олена Веремейчик зазначає, що три з восьми досліджених пірофілітових дисків мають особливості подібні до сонячних компасів вікінгів, які були знайдені у Гренландії, Данії та в регіоні Балтійського моря. Вони мають концентричні кільця, радіальні лінії та центральний отвір. За словами археологині, саме в центральний отвір могла вставлятись дерев’яна паличка, яка перетворювали диск на пристрій подібний до сонячного годинника, що міг слугувати компасом.
“Цей отвір є основним елементом, необхідним для функціональності пристрою, призначеним для розміщення гномона – загостреної палички, яка відкидає тінь у сонячні дні. Крім того, ми вважаємо, що певна форма маркування на циферблаті – хоч то трикутні виїмки вздовж краю або вигравірувані промені – необхідні для класифікації диска як навігаційного інструменту”, — йдеться в дослідженні.
Попри схожість, українським дискам бракує деяких властивостей для традиційних сонячних компасів, як-от постійні позначки рівнодення та сонцестояння. Це змусило дослідників припустити, що такі лінії могли бути тимчасово намальовані такими матеріалами, як деревне вугілля чи крейда, через що сьогодні їх важче виявити. На думку авторів дослідження, аргументом за тимчасові лінії, слід вбачати у тому, що диски були знайдені всередині Київської Русі.
“Використання такої тимчасової гномоної кривої лінії могло мати вирішальне значення при русі вздовж осі північ-південь де широта змінювалася відносно швидко, впливаючи на кут падіння тіні. У таких випадках можливість легко регулювати криву могла бути важливою для досягнення більш точних результатів”, — пишуть науковиці.
Ці відмінності з відкриттям дисків на торговому шляху “з варяг до греків” свідчать про культурний обмін і місцеву адаптацію. Скандинавські торговці часто подорожували регіоном, з’єднуючи руські громади з Північною Європою в цей період. Авторки дослідження вважають, що місцеві майстри могли перейняти та модифікувати скандинавські технології відповідно до своїх потреб.
Диск пірофіліту з Любеча, Україна. Фото: Ольга Веремейчик
Археологи планують у подальших дослідженнях провести додаткові лабораторні аналізи та тестування, щоб підтвердити свою гіпотезу можливого використання дисків як навігаційних інструментів. Таким чином дослідження пірофілітових дисків — це не лише археологічне відкриття сонячного компаса на території Київської Русі, але й важливий крок у розумінні історії технологій та культурних зв’язків Європи.