Відмова Китаю та Індії від березневих поставок російської нафти продемонструвала, що Сполученим Штатам в останні дні правління президента Джо Байдена вдалося намацати «хворе місце» російського президента там, де його варто було шукати – на енергетичному ринку. І це ще раз доводить: якщо продовжувати посилювати санкції проти російського енергетичного сектора, то від Путіна справді можна досягти закінчення війни, пише Віталій Портніков, «Крим Реалії».
Ми ще не забули 80-х років минулого століття, коли на тлі нафтових цін, що знизилися, «тонув» Радянський Союз. Поява «нафтодоларів» дозволила радянському керівництву на чолі з Леонідом Брежнєвим не лише підтримувати – і це за неефективної планової економіки – хоча б відносну соціальну стабільність у великих містах, а й брати участь у гонці озброєнь, і розпочати агресивну війну в Афганістані. А потім нафта подешевшала – і від соціальної стабільності нічого не залишилося, і перегони озброєнь закінчилися перетворенням радянського ВПК на металобрухт, і війська з Афганістану довелося вивести. Мемуарна книга Брежнєва «Целіна» розпочиналася з прислів’я «Буде хліб – буде й пісня». Але правильною формулою його правління були б слова “Буде нафта – буде і війна”.
Російське керівництво зробило, начебто, правильні висновки з поразки попередників. Так, не можна сказати, що президент РФ Борис Єльцин не брав участі в конфліктах на пострадянському просторі – Росія, як і раніше, готова була знущатися з сусідів – але існувало спільне розуміння, що участь у масштабній війні загубить державу. Проте з підйомом нафтових цін усе це розуміння, схоже, кудись швидко зникло.
Путін живе в парадигмі війни і впевненості, що Захід потребує російських енергоносіїв. І справді, війна проти Грузії не перериває енергетичної співпраці Росії та Заходу, а після анексії Криму триває будівництво альтернативних маршрутів газопроводів, покликаних «обійти» українську газотранспортну систему. Лише напад на Україну 24 лютого 2022 року змушує Захід прокинутися і задуматися про свої стосунки з російською нафтою та російським газом. Але Путін переключається на Індію та Китай. Це і є, впевнений, формула його політичного та військового виживання, формула, яка дозволяє припускати відсутність будь-яких передумов для закінчення російсько-української війни в найближчому майбутньому.
Але зараз ця формула вочевидь перестає працювати. Без постачання нафти до Китаю та Індії російський бюджет буквально втратить основну частину доходів. Відмова України від транспортування російського газу викликала передбачуваний сказ у Кремлі – так що Путін задіяв важелі тиску в Європі, що все ще є у нього, аж до організації поїздки словацького прем’єра Роберта Фіцо до Москви та ультимативних заяв угорського прем’єра Віктора Орбана . Тому що Путіну потрібні енергетичні гроші. Без них він банкрут.
І якщо бити по хворому, ми, гадаю, вже невдовзі з подивом побачимо іншого Путіна. Путіна без нафтодоларів. Путіна без нафтою. Путіна без нафторупій Путіна, який говоритиме про «конструктивні» рішення та прагнення домовитися з Вашингтоном. Не варто думати, що ми не бачили такого Путіна. Бачили – ще на початку тисячоліття.
Але тоді й нафта не коштувала так дорого.