Кремлівський диктатор Володимир Путін став помітною відсутньою ланкою у війні в Ірані, лише зрідка висловлюючись, і навіть тоді – без особливих наслідків. Це красномовно свідчить про реальний вплив Росії за Путіна – картина, яка прямо контрастує з хвастощами деяких найбільш активних кремлівських апаратників.
Іран закріплює істину про путінську Росію: незважаючи на всю риторику Кремля, тепер це держава другого порядку, яку події формують більше, ніж вона їх, пише Newsweek. Журналісти підкреслюють, що хоча Росія залишається небезпечною, вона все частіше відсутня там, де укладаються найважливіші світові угоди.
Нападки Кремля як визнання слабкості
Спецпредставник Путіна Кирило Дмитрієв любить підколювати західних союзників на тлі напруженості у відносинах зі США, з якими він веде переговори про перезавантаження відносин Вашингтона і Москви та врегулювання війни в Україні.
Наприклад, нещодавно він заявляв, що “Європа і Велика Британія будуть благати про російські енергоресурси”. В іншому повідомленні він назвав Стармера та інших європейських лідерів “розпалювачами війни з Великої Британії та ЄС” і “лідерами хаосу”. Дмитро Медведєв, заступник Путіна в Раді безпеки Росії, просуває ту саму лінію в більш грубій формі.
Мета такої риторики очевидна: підлещуватися американському однобічному підходу, принижувати Лондон, Париж і Берлін та розширювати будь-яку видиму тріщину всередині НАТО. Однак факти, що стосуються становища самої Росії, невтішні, пише ЗМІ.
Як зазначає Центр Карнегі “Росія-Євразія”: “Росія, що перетворилася на економічно безнадійний випадок, загрузла у війні, яка зайшла у глухий кут і є надзвичайно дорогою, від якої суспільство може ніколи по-справжньому не оговтатися”. Більше того, Інститут досліджень безпеки ЄС описує відносини Росії та Китаю як глибоко асиметричні, де у Пекіна набагато більше можливостей для маневру. Росія явно є молодшим і залежним партнером.
Крім того, союзники по НАТО можуть сказати “ні” США, як ми бачили на прикладі Ірану, на превеликий роздратування президента США Дональда Трампа. Чи могла б Москва дозволити собі так само відмовити Пекіну?
Водночас Європейська комісія заявляє, що залежність ЄС від російського газу знизилася з 45% імпорту на початку війни до 12% у 2025 році, і блок ухвалив закон про поетапну відмову від решти імпорту, радикально скоротивши найзначніший важіль тиску Москви на Європу, що існував десятиліттями. У цьому світлі нападки Дмитрієва та Медведєва на Європу виглядають як чиста проекція.
Вони наполягають на слабкості Британії, Франції та Німеччини, тоді як факти показують: саме Росія зв’язана по руках в Україні, обмежена у відносинах з Китаєм і викреслена з енергетичного майбутнього Європи. Риторика – це не доказ сили Кремля. Це визнання слабкості Росії.
Пакистан отримав дзвінок
Показовою рисою іранської кризи стало те, що саме Пакистан допоміг досягти угоди про припинення вогню і готує наступний раунд переговорів. Росія не була в центрі цієї дипломатії, яка проходить через Ісламабад. Москва виявилася непотрібною, навіть коли її останній союзник на Близькому Сході зіткнувся з екзистенційним питанням про своє майбутнє.
Кремль – це держава на узбіччі, а не незамінна сила. У нього немає довіри чи авторитету, щоб грати роль кризового менеджера. Натомість він зведений до становища стороннього спостерігача з інтересами.
“Коли з’явилися повідомлення про те, що Росія постачає іранським силам розвіддані для ударів по американських цілях, Білий дім просто знизав плечима: не тому, що це брехня, а тому, що це не має істотного значення для ситуації на місці”, – йдеться в матеріалі. Договір про стратегічне партнерство Росії з Іраном, підписаний у січні 2025 року, також не став пактом про взаємну оборону, з очевидним підтекстом: жодна зі сторін не здатна прийти на допомогу іншій.
Прибуток Росії та вибір Америки
Найсильніший аргумент на користь могутності Росії в цій кризі – економічний, а не стратегічний, пише ЗМІ. Доходи Росії зросли завдяки високим цінам на нафту після збоїв у Перській затоці та рішенню США пом’якшити санкції проти російської нафти, а не завдяки здатності Росії домовлятися, стримувати чи керувати конфліктом.
До цього припливу коштів експортні доходи Росії різко впали, дефіцит бюджету ставав політично некомфортним, а розрахунки показали, що війна в Ірані подвоїть основні податкові збори Росії від нафти у квітні до приблизно 9 мільярдів доларів. Це реальне полегшення.
Але це не доказ глобального першості. Опортунізм – це не те саме, що важелі впливу. Держава, яка отримує прибуток через зміну політики Вашингтоном, не є творцем подій. Це випадковий переможець у чужій грі. І ситуація може легко розвернутися в інший бік.
Жорстка межа для Путіна
Більш масштабна проблема – звуження простору для маневру Москви у відносинах з Китаєм. Інститут досліджень безпеки ЄС описує “яскраво виражений розрив у залежності”, який дає Пекіну “асиметричну стратегічну гнучкість”.
Китай може перебудуватися, якщо витрати зростуть. Росія, навпаки, має набагато менше важелів впливу, оскільки вона більш залежна від китайських товарів і ринків, особливо з огляду на її опору на експорт нафти, що підпадає під санкції, до Пекіна для фінансування війни в Україні.
Це більш чітке розуміння поточної ієрархії, ніж старі ліниві штампи про “антизахідну вісь”. Росія не є рівною Китаю в цих відносинах: вона – більш обмежений партнер. Це, ймовірно, стане очевидним під час відкладеного візиту Трампа до Китаю, перенесеного на 14–15 травня. Геополітичний пріоритет Пекіна – стабільні відносини зі США, своїм суперником – великою державою.
Стратегічне партнерство з Росією, хоча й дуже важливе для Пекіна, зрештою є другорядним порівняно з управлінням відносинами зі США, які безпосередньо стосуються його головних пріоритетів: Тайваню, Індо-Тихоокеанського регіону, світової торгівлі та інвестицій. Росія, чиї найважливіші зовнішні зв’язки визначаються на розсуд Китаю, не перебуває на вершині світового порядку. Вона діє під чужим стелею.
У Путіна все ще є карти “спойлера”
Однак у Путіна ще залишилися карти, навіть якщо жодна з них не змінює систему. Росія все ще може посилювати гібридний тиск на союзників по НАТО через кібератаки, політичне втручання, економічний примус і загрозливу риторику – наприклад, більш явно переходячи до ядерних погроз.
Вона може спробувати посилити тиск в Україні, поки триває новий наступ, а дипломатія зайшла в глухий кут, можливо, частіше використовуючи свою нову гіперзвукову зброю, таку як “Орешник”. Москва також може поглибити приховану підтримку Тегерана, поки триває війна, збільшуючи витрати Вашингтона, хоча це ризикує перекреслити будь-який прогрес, досягнутий у відносинах з адміністрацією Трампа щодо України та санкцій.
Це серйозні загрози. Але це тактика “спойлера”, а не поведінка держави, здатної диктувати дипломатичний порядок денний або домагатися бажаних змін за допомогою переважної економічної чи військової сили.
“У Путіна все ще є карти. Але це карти гравця зі слабкою рукою, який покладається на блеф, а не на те, що може диктувати умови гри”, – йдеться в матеріалі.