Більшість людей, гортаючи старі альбоми, замислюються: чому люди на фотографіях ХІХ століття виглядають так, ніби щойно повернулися з похорону? Виявляється, справа не в депресії чи поганому настрої, а в жорстких технічних рамках та дивних етикетних нормах минулого.
Про це пише видання The Citizen та Woman’s World.
Головним ворогом щирої усмішки була тогочасна техніка. На початку розвитку фотографії витримка була надзвичайно довгою. Щоб отримати чіткий знімок, людині доводилося завмирати в одній позі на час від 15 хвилин до кількох секунд (залежно від року та освітлення).
Втримати природну усмішку протягом хвилини практично неможливо — м’язи обличчя починають тремтіти, і кадр виходить розмитим. Тому моделі обирали найбільш “стабільну” міміку — серйозну або нейтральну.
Крім того, існував потужний культурний бар’єр. У вікторіанську та едвардіанську епохи відкрита усмішка вважалася ознакою низького походження, сп’яніння або навіть психічних розладів. Серйозний вираз обличчя підкреслював шляхетність, інтелект та високий статус.
Цікаво, що й підготовка до знімка була іншою. Сьогодні ми звикли казати “сир” (cheese), щоб розтягнути губи. Проте перший британський портретний фотограф Річард Бірд у 1840-х роках просив моделей вимовляти слово “чорнослив” (prunes).
Це робилося для того, щоб губи залишалися щільно стиснутими, а рот виглядав маленьким і витонченим, що відповідало канонам краси того часу. Команда “сир” з’явилася лише у 1940-х роках, і за однією з версій, її популяризував президент США Франклін Рузвельт.
Також мало хто знає, що перше в світі “селфі” з’явилося ще у 1839 році. Його створив Роберт Корнеліус із Філадельфії. Щоб сфотографувати самого себе, йому довелося зняти кришку з об’єктива, швидко забігти в кадр, просидіти нерухомо близько хвилини і так само швидко закрити камеру.