Заява президента Володимира Зеленського про можливу мобілізацію народних обранців стала головною темою політичних кулуарів середини березня 2026 року. Поки на Банковій висувають ультиматум — «або працюйте, або воюйте», у самій Раді таку ініціативу сприйняли скептично. Федір Веніславський прямо назвав ці слова «політичними», натякаючи, що реальний фронт для депутатів поки що залишається лише в публічних виступах.
Конституційний щит проти президентського меча
Головною перешкодою для мобілізації нардепів є Основний закон. Федір Веніславський нагадав, що Конституція чітко забороняє припиняти повноваження Верховної Ради в умовах воєнного стану. Парламент має бути дієздатним органом за будь-яких обставин.
Тому юридичний механізм, який дозволив би масово відправити «неслухняних» депутатів у ТЦК, наразі виглядає як законодавча фантастика. Президентські заклики — це радше спроба емоційного тиску на тих, хто саботує важливі голосування (зокрема вимоги МВФ), аніж реальний план формування «батальйону мажоритарників».
Криза діалогу за фасадом монобільшості
Замість «мобілізаційних страшилок» представники «Слуги народу» пропонують шукати корінь проблеми в системних помилках комунікації. За словами Веніславського, Раді бракує чесної розмови між Кабміном, Офісом президента та фракціями.
Депутати часто не розуміють логіку урядових законопроєктів та розподілу дефіцитного бюджету, що призводить до паралічу голосувань. Коаліція, хоч і зберігається формально «за списками», фактично розсипається на окремі голоси, які неможливо приборкати лише погрозами.
Що далі?
Зеленський дав зрозуміти: ситуацію з ефективністю Ради треба виправляти негайно. Проте шлях змін до закону про мобілізацію для депутатів — це «гра на межі». З одного боку, суспільство вимагає справедливості, з іншого — країна ризикує залишитися без легітимного законодавчого органу.
Поки що «мобілізація депутатів» залишається гучним тригером для медіа, але навряд чи стане робочим інструментом для наповнення лав ЗСУ в найближчі тижні.