Практично в центрі сучасного Києва, поряд зі станцією метро “Либідська”, знаходиться місце, яке зберігає сліди однієї з найважливіших сторінок промислового минулого міста. Це озеро, тісно пов’язане з ім’ям Йоганна Ейсмана — аптекаря, який не лише заснував цегельний завод, а й зробив значний внесок у розвиток Києва, пише Телеграф.
Син Ейсмана Густав став професором університету та міським головою, а сам Йоганн будував кам’яні прибуткові будинки у центрі міста, проєкти яких затверджував особисто цар. Але саме тут у 1834 році аптекар Йоган Ейсман заснував цегельний завод, який згодом став родоначальником знаменитої світло-жовтої київської цегли.
Озеро Глінка — сліди глиняного кар’єру
Назва озера безпосередньо з видобутком глини для цегли. Це водоймище — залишок колишнього глиняного кар’єру, який утворився внаслідок багаторічної розробки місцевих покладів. Раніше в районі було кілька таких улоговин, але більшість із них зникли під натиском міської забудови.
Цікаво, що на старовинних планах Києва, наприклад, на карті 1846 року, поряд з озером вже відмічено струмок, що впадає до Глінки, а також цегельний завод родини Ейсманів, що підтверджує давню промислову активність у цьому районі.
Як з’явилася “біла” цегла Києва
До 1830-х років у Києві виробляли переважно червону цеглу на казенних заводах, де працювали переважно арештанти. Однак якість продукції залишала бажати кращого. Ейсман, який приїхав з Австрії та отримав російське громадянство 1818 року, вирішив змінити ситуацію. Його завод спочатку випускав червону цеглу, але після невдач перейшов на виробництво світло-жовтої, або “білої” цеглини — унікального матеріалу, що отримується з особливої синюватої глини, що залягає в пагорбах вище Дніпра. При висиханні ця цегла набувала характерного зеленуватого відтінку, який став візитною карткою багатьох київських будівель.
У період першого будівельного буму 1837–1855 років завод Ейсмана випускав до 3 мільйонів цеглин на рік, які йшли на будівництво університету, Першої та Другої гімназій, кадетського корпусу, Присутствених місць та інших державних установ. Вся продукція була практично монополізована під потреби міста та не продавалася приватним особам.
Сімейна спадщина та розвиток галузі
Завод залишався у власності сім’ї Ейсманів близько 40 років, після чого перейшов у володіння Емілії Суботіної. На цеглинах на той час можна було побачити ініціали “Е.С.”, які стали символом якості та надійності. У 1870-х роках, під час другого будівельного буму, попит на цеглу різко зріс, і крім заводу Суботіної в місті працювало ще близько 18 цегельних підприємств, деякі з яких випускали по 1,5-2 мільйони цегли на рік.
Сучасні виклики та проблеми
Сьогодні озеро Глінка оточене щільною міською забудовою, і береги колишнього кар’єру стали крутими та нестабільними. Схили визнані аварійними, і у 2013 році тут уже траплялися обвали, що загрожували безпеці мешканців сусідніх будинків. Попри спроби зміцнити береги, проблема залишається невирішеною, а зсуви можуть призвести до серйозних наслідків.
Сучасне місто наче “підповз” до озера, приховуючи його за багатоповерховими будинками та огорожами. Для більшості киян Глінка залишається малопомітним, але для істориків та краєзнавців це місце – важливий символ промислового минулого та виклик для майбутнього.
Оперативні новини Києва: події, рішення влади, транспорт, безпека, життя киян і міські ініціативи — усе найважливіше про життя столиці України читайте в розділі «Київ».