Жувальна гумка в Радянському Союзі довгий час залишалася справжнім дефіцитом і символом “західного життя”. Через це діти часто шукали заміну просто на вулиці — жували смолу з дерев і навіть будівельний гудрон.
У радянські часи жуйка не була офіційно забороненою, але влада ставилася до неї вороже. Її вважали частиною капіталістичної культури, яка суперечила ідеології СРСР.
Саме тому цей продукт довго не потрапляв у масове виробництво. Натомість діти самостійно вигадували замінники.
Найчастіше вони жували смолу, яку збирали з дерев, або шматки будівельного гудрону. Для багатьох це була єдина альтернатива справжній жувальній гумці.
Оригінальну жуйку могли привезти лише ті, хто мав родичів або знайомих за кордоном. Для більшості радянських дітей це залишалося майже недосяжною розкішшю.
У той час жувальну гумку часто висміювали в газетах і журналах. Учителі сварили школярів за таку звичку, а лікарі попереджали про шкоду для зубів і шлунка.
Ситуація змінилася лише наприкінці 1970-х років. Одним із перших виробників жуйки в Союзі став естонський завод Kalev.
Підприємство випускало близько 1200 кілограмів жувальної гумки на добу. Для цього там переобладнали техніку, яка раніше використовувалася для виготовлення ірисок.
Перша радянська жуйка коштувала 15 копійок за упаковку. Покупцям пропонували м’ятний та апельсиновий смаки.
Згодом виробництво запустили і в інших республіках. Напередодні Літні Олімпійські ігри 1980 СРСР навіть закупив обладнання в НДР.
Після цього жуйка подорожчала — спочатку до 50 копійок, а згодом до 60. Для школярів це були відчутні гроші, тому одну пачку часто ділили між кількома друзями.
Серед смаків були полуниця, апельсин, м’ята, малина та кава. Виготовляли її із синтетичного каучуку, харчових полімерів, лимонної кислоти, патоки та натуральних фруктових екстрактів.
Після розпаду СРСР радянський ринок швидко заполонили імпортні жуйки — легендарні Turbo, Love is та Donald. На їхньому тлі радянська жувальна гумка швидко зникла з полиць і залишилася лише в спогадах.