У СРСР із українських словників роками прибирали слова, які вважали “небажаними”. Під заборону потрапляла лексика, пов’язана з національною самобутністю, історією та побутом.
Про це повідомляє OBOZ.UA.
У радянський період українська мова зазнавала системного редагування. Зі словників вилучали питомі українські слова, а натомість впроваджували варіанти, максимально наближені до російської мови.
Такі зміни поступово витісняли частину оригінальної української лексики з повсякденного вжитку та офіційних мовних норм.
Філолог Андрій Шимановський навів кілька прикладів таких замін.
За його словами, слово “кип’яч” замінили на “кип’яток”, “сновида” — на “лунатика”, “чепурун” — на “стилягу”, “навантага” — на “нагрузку”.
Також із ужитку витісняли “дармовис”, замінюючи його на “брелок”, “руйновище” — на “розвалюху”, “дрібняки” — на “дрібні гроші”.
Під заміну потрапили й слова “ляпавиця”, “сльота”, “хляпавка”, які поступилися слову “слякоть”, а “закутень” витіснили формулюванням “глухе місце”.
Шимановський наголосив, що ще під час визвольних змагань 1917–1921 років українці продемонстрували здатність активно захищати свою ідентичність, мову та культуру.
За його даними, у 1917 році на українських землях вийшло 747 україномовних видань проти 452 російськомовних.
У 1918 році цей розрив став ще більшим: в УНР та Українській державі надрукували 1084 україномовні видання, тоді як російською — 386.
Після поразки визвольних змагань ситуація різко змінилася.
У 1922 році в радянській Україні українською мовою вийшло лише 186 видань, а російською — вже 491.
Філолог нагадав, що в Кодексі законів про народну освіту УСРР 1922 року українську визначали як мову більшості населення, особливо в селах, а російську — як основну мову міст і загальносоюзну.
Сьогодні ці мовні зміни розглядають як частину масштабної політики русифікації, яка десятиліттями впливала на розвиток української культури.