Люди, які виросли у 1950–60-х роках, часто не звикли скаржитися на життя навіть у складні моменти. Психологи пояснюють, що за цим стоять старі установки та внутрішній страх втратити самостійність.
Про це повідомив Сергій Твардієвич.
Упродовж десятиліть у суспільстві закріплювалися переконання, що скарги на труднощі є проявом слабкості. Людей вчили тримати все в собі, не навантажувати близьких і завжди залишатися сильними.
Через такі установки вразливість, тривожність або глибокі переживання часто сприймалися як щось небажане. Саме тому багатьом представникам старшого покоління й сьогодні складно відкрито говорити про власні емоції.
Як пояснив психолог, психотерапевт та член EATA Сергій Твардієвич, сучасна психологія дивиться на це інакше. Сьогодні здатність ділитися своїми переживаннями вважають ознакою зрілої та автономної особистості.
Фахівець наголошує, що у старших людей діє сильний внутрішній механізм самозахисту. Вони нерідко бояться показати свою залежність від інших або власну вразливість.
За словами Сергія Твардієвича, багато хто з них тримається установки, що мають впоратися з усім самостійно, навіть коли вже перебувають на пенсії. Саме це бажання зберегти гідність і незалежність часто змушує їх мовчати про проблеми.
Психолог підкреслив, що така модель поведінки є не просто звичкою, а способом захистити себе в очах оточення. Для багатьох це залишається важливою частиною внутрішньої опори навіть у старшому віці.