Гренландська полярна акула вважається рекордсменом за тривалістю життя серед усіх хребетних на Землі. Вчені вивчають її геном, токсичне м’ясо та здатність майже не хворіти на рак.
Гренландська полярна акула, або Somniosus microcephalus, живе у крижаних водах Північної Атлантики. Деякі з цих гігантів могли з’явитися на світ ще за часів Галілея, Шекспіра та Хмельницького.
Радіовуглецевий аналіз кришталиків очей 28 самок показав вік найбільшої особини — приблизно 392 роки з похибкою у 120 років. Довжина цієї акули перевищувала 5 метрів.
Це означає, що окремі гренландські акули можуть долати рубіж у 400 років. Деякі особини, ймовірно, здатні наближатися навіть до 500-річного віку.
Понад 50 років тому данський біолог Пауль Марінус Хансен звернув увагу, що ці акули ростуть надзвичайно повільно. Згодом вчені довели, що вони додають лише близько одного сантиметра на рік.
Статевої зрілості гренландська акула досягає приблизно у 156 років. Водночас точний вік цих хижаків довго залишався загадкою, і вчені не могли впевнено сказати, чи живуть вони 20 років, 1000 років або десь посередині.
Розкрити цю таємницю несподівано допомогли випробування ядерної зброї. Радіоактивний вуглець, який потрапив в атмосферу під час термоядерних тестів у середині 1950-х років, засвоївся океаном і створив так званий “бомбовий імпульс”.
Коли науковці дослідили ядра кришталиків очей молодих акул, вони виявили високий рівень радіовуглецю. Це дало змогу відкалібрувати модель росту й точніше визначити вік старших особин.
Гренландські акули також майже не хворіють на рак. Саме тому вони стали об’єктом уважного вивчення генетиків.
Дослідники уже зібрали найповніший геном цієї істоти — 96,7% її ДНК. У ньому знайшли два можливі ключі до довголіття.
Перший — унікальна заміна амінокислоти лізин на аргінін у білку гістоні H1.0. Другий — наявність 59 копій гена FTH1b, який регулює рівень заліза та процес фероптозу.
Фероптоз допомагає організму виявляти та знищувати пошкоджені або потенційно ракові клітини. Саме цим частково пояснюють інтерес науковців до “секрету” виживання гренландської акули.
Ще одна особливість цих хижаків — здатність існувати в екстремально холодній воді на глибині до двох кілометрів. Її тканини просякнуті сечовиною та триметиламіноксидом, або TMAO.
Ці речовини працюють як природний антифриз. Вони захищають клітини акули від замерзання та величезного тиску океанських глибин.
Для людини й інших ссавців свіже м’ясо цієї риби є надзвичайно токсичним. Воно може спричинити важке отруєння, стан, схожий на сильне сп’яніння, судоми й навіть смерть.
Попри небезпеку, ще давні ісландські вікінги знайшли спосіб їсти гренландську акулу. Так з’явився гаукарль, або hákarl, одна з найекстравагантніших страв у світі.
Щоб зробити м’ясо безпечним, його довго ферментують. За традиційним рецептом акулу обезголовлюють, патрають і закопують у прибережний гравій на 6–12 тижнів.
Зверху на тушу кладуть важке каміння. Воно вичавлює токсичні соки, після чого шматки м’яса дістають і підвішують сушитися на свіжому повітрі ще на 4–5 місяців.
За цей час концентрація отруйних речовин падає до безпечного рівня. Однак новачкам радять затискати ніс, бо різкий запах аміаку нагадує потужний мийний засіб.
Ісландці радять запивати перший шматочок акули чаркою місцевого міцного алкоголю — бреннівіну. У народі цей напій називають “чорною смертю”.