Утримання чужої території потребує від Москви ресурсів – військових, фінансових, політичних, логістичних: Кремль має підтримувати місцеві адміністрації, забезпечувати війська й стримувати державу, якій територія належить. У Карабасі ця система перестала працювати після посилення Азербайджану. Як пише “Телеграф” із посиланням на The Guardian, обмежені ресурси Росії змусили її пристосуватися до зростання сили Баку. У підсумку Москва втратила режим, контингент і важіль впливу.
Москва збирала такі точки опори на пострадянському просторі з початку 90-х: Придністров’я – з 1992 року, Абхазія та Південна Осетія – після війни 2008-го, Крим та частина Донбасу – з 2014-го, Карабах – з 1991-го, де після Другої карабаської війни російську присутність закріпили “миротворці”. Схема скрізь одна: затяжний конфлікт, який Росія розпалює та використовує, лояльні до Кремля функціонери на місцях, власний військовий контингент як страховка. За тридцять із лишком років ця система дала збій лише раз – у вересні 2023 року, коли Азербайджан за добу повернув собі Карабах, позбавивши Москву її плацдарму.
У Карабаху Росія відвела собі роль незамінного арбітра, і досі вона здавалася незламною. Тристороння угода листопада 2020 року надавала Кремлю право тримати в регіоні до двох тисяч військових, а ключові пости у невизнаній “НКР” обіймали люди, які безпосередньо пов’язані з Москвою. У 2022-му її “держміністром” став “гаманець Путіна” Рубен Варданян – мільярдер, який раніше очолював “Трійку Діалог”, через яку, за розслідуванням OCCRP, роками йшли непублічні платежі близьким до Кремля фігурам. Призначення читалося однозначно: Москва не йде, а укорінюється.
Розв’язка настала швидко. 19-20 вересня 2023 року азербайджанська армія за добу зламала сепаратистську оборону, “НКР” оголосила про саморозпуск, а її керівництво разом із Варданяном опинилося у бакинському СІЗО. Російські миротворці не втрутилися і в червні 2024 року достроково пішли. Росія настільки ослабла і втратила важелі впливу, що навіть Єреван, давній союзник Москви, почав зближення з ЄС.
Кремль відступив не через зміну принципів, а тому що вже не міг підтримувати попередній баланс на вигідних для себе умовах. Така логіка важлива й для інших плацдармів: їхня стійкість залежить від того, скільки ресурсів Москва здатна вкладати в утримання залежних режимів і військ – особливо коли її можливості розподілені між кількома конфліктами.
