Найпотужніший укус серед усіх відомих наземних хребетних належав не динозаврам, як здається на перший погляд, а гігантському доісторичному крокодилоподібному – пурусзавру (Purussaurus brasiliensis). Про це пише американський еволюційний біолог із Ратгерського університету Скотт Треверс у своїй колонці для Forbes.
За словами ученого, цей плазун жив через мільйони років після вимирання динозаврів, але, ймовірно, мав силу укусу, що перевершувала все відоме з мезозойської ери. При цьому науковець посилається на результати дослідження 2015 року, опубліковані в журналі PLOS One.
Зазначається, що Purussaurus brasiliensis – це вид гігантського каймана, який жив у міоценову епоху, приблизно від 13 до 5 мільйонів років тому. Палеонтологи виявили його викопні рештки по всій Південній Америці, зокрема на території сучасних Венесуели, Бразилії, Перу та Колумбії.
За словами Треверса, у період розквіту пурусзавра більша частина басейну Амазонки була величезною системою боліт, річок і озер, у яких водилися різні гігантські гризуни, масивні черепахи, риби, ранні примати та інші крокодилоподібні. Пурусзавр же перебував на вершині цієї екосистеми: його середня довжина сягала приблизно 12,5 метра, а маса – близько 8,4 тонни.
Біолог пояснив, що якщо багато доісторичних хижаків відомі лише за фрагментарними рештками, то пурусзавр представлений надзвичайно великими й добре збереженими черепами, які й дозволили вченим оцінити силу його укусу.
Роблячи вимірювання, вони покладатися на біомеханічне моделювання, яке включає реконструкцію геометрії черепа, оцінку розмірів м’язів і місць їхнього прикріплення, застосування законів фізики та порівняльної анатомії.
Дослідження показало, що сила укусу пурусзавра перевищувала 69 000 ньютонів. Для порівняння, найбільша виміряна сила укусу серед сучасних видів належить морському крокодилу, і це близько 16 000 ньютонів.
“Навіть за найобережнішими підрахунками це означає, що пурусзавр, імовірно, мав найсильніший укус серед усіх наземних хребетних в історії життя на Землі”, – пише Треверс.
Чому у крокодилоподібних такий потужний укус
Крокодилоподібні – тварини, відомі як спеціалісти з генерування сили. Їхні черепи влаштовані, як живі лещата: товсті кістки, посилені шви та короткі широкі морди, які максимізують механічну перевагу. Сучасні крокодили здатні з жахливою силою стискати щелепи, попри те, що м’язи, які відкривають рот, у них відносно слабкі, зазначив учений.
Він припускає, що пурусзавр, імовірно, довів цю конструкцію до абсолютного максимуму. Його череп за сучасними мірками був неймовірно великим і надзвичайно глибоким, що забезпечувало величезну площу для прикріплення м’язів.
“Судячи із пропорцій морди, його щелепи були оптимізовані радше для дроблення, ніж для різання, що є ідеальною стратегією для подолання великої здобичі”, – пише Треверс.
За його словами, такий потужний укус був не просто демонстрацією сили, а й відображав масштаб екологічних викликів того часу. Пурусзавр мешкав у воді разом із гігантськими черепахами з товстими панцирами, масивними гризунами вагою в сотні кілограмів, а також іншими крокодилоподібними й великими ссавцями, які приходили на водопій.
Як показують біомеханічні моделі з дослідження, пурусзавр міг легко дробити кістки й панцирі цих конкурентів. Сила його укусу дозволяла вбивати здобич одразу, а не покладатися лише на тривалу боротьбу чи утоплення, як це часто роблять сучасні крокодили.
Чому укус пурусзавра важливий
На думку науковця, пурусзавр цікавий тим, що він майже досяг меж того, на що фізично здатні живі істоти. М’язи не можуть виробляти нескінченну силу, а кістки не можуть витримувати безмежний тиск – у певний момент вони ламаються. Те, що пурусзавр міг кусати з силою, значно більшою, ніж у будь-якої сучасної тварини, означає, що його череп був надзвичайно міцним і дуже добре “сконструйованим”, щоб рівномірно розподіляти навантаження.
Як пише Треверс, пурусзавр також показує, що відбувається, коли еволюція протягом мільйонів років віддає перевагу все більшому розміру, потужним щелепам і повному домінуванню в харчовому ланцюгу. Водночас, наголошує він, попри велику силу, пурусзавр зник. І причина цього, ймовірно, не в конкурентах чи слабкості, а в зміні навколишнього середовища.
Науковець пояснив, що наприкінці міоцену та в пліоцені болота Південної Америки почали зникати. Через зміни клімату та формування сучасної річкової системи Амазонки багато мілководних водойм осушилися. А саме в таких місцях мешкали гігантські водні хижаки, зокрема пурусзавр. Коли екосистема змінилася, зникла й ніша, у якій ця тварина могла вижити.