Здатність до уяви — потужна когнітивна функція нашого мозку. Однак вона створює серйозну проблему, що полягає в нездатності розрізняти спогади про реальні події та уявні сценарії. Ця проблема виникає тому, що в обох процесах задіяні одні й ті самі системи мозку. Вчені вирішили дізнатися, в чому полягає відмінність, що відокремлює справжні спогади від підроблених, створених нашою уявою, пише Nautilus.
Коли ми щось сприймаємо, сенсорні сигнали з навколишнього середовища надходять у зорову кору мозку, сприяючи впізнаванню. На відміну від цього, під час уяви сигнали надходять з ділянок мозку вищого порядку. Оскільки уява часто передбачає свідомий когнітивний контроль, лобова кора стає активнішою. Ці нейронні відмінності мають вирішальне значення для процесу, званого “моніторингом реальності”, який допомагає нам визначити джерело спогадів, реальних або уявних.
Передня медіальна префронтальна кора, пов’язана з увагою і пам’яттю, відіграє ключову роль у цій функції. Коли вона працює ефективно, ми зазвичай добре розрізняємо спогади про те, що ми дійсно бачили, і про те, що нам просто привиділося. Однак ця система не є надійною. Десятиліття досліджень, зокрема таких психологів, як Елізабет Лофтус, показали, як легко в людей можуть розвинутися хибні спогади, коли вони помилково згадують уявні сценарії як реальний досвід. Нещодавнє дослідження, проведене під керівництвом Кіари Грін, психологині з Університетського коледжу Дубліна, опубліковане в журналі Memory & Congition, знову звернулося до феномена хибної пам’яті, повторивши роботу Лофтус.
Під час дослідження учасників змусили повірити в те, що вони пережили вигадану подію — загубилися в торговому центрі в дитинстві. Більше половини учасників повірили в помилковий спогад. Однак після того, як їм пояснили, що спогад був не справжнім, більшість із них перекваліфікували його на уявний. Лише 8% продовжували вірити, що це сталося насправді, ілюструючи, як просте пояснення може спонукати мережу моніторингу реальності мозку виправити себе.
Одна з причин, через яку це відбувається, полягає в тому, що моніторинг реальності оцінює спогади на основі їхньої сенсорної насиченості та емоційного змісту. Реальні спогади, як правило, містять більше сенсорних деталей, таких як запахи і звуки, і викликають сильніші емоції. Коли спогад здається яскравим і правдоподібним, його легше сплутати з реальністю. Однак дебрифінг, мабуть, задіює когнітивні процеси вищого порядку, які допомагають людям розпізнати, коли спогадам не вистачає певних характеристик, характерних для реальних подій.
Це дослідження підкреслює складність людської пам’яті і показує, що навіть яскраві, правдоподібні спогади можуть бути скориговані за допомогою логічних міркувань і нової інформації. Здатність перекласифікувати спогади свідчить про те, що, хоча наш мозок не завжди ідеально розрізняє реальні та уявні події, когнітивні стратегії можуть допомогти скорегувати наше сприйняття реальності.
Такі висновки мають широке значення не тільки в експериментальних умовах, а й у реальному світі, де пам’ять відіграє важливу роль в ухваленні рішень, а деякі люди прагнуть підміняти правду вигадкою. Пам’ять дуже схильна до впливу і маніпуляцій, як показують численні дослідження. Наприклад, дослідження “ефекту дезінформації” показало, як люди можуть закарбувати у своїй пам’яті неправдиві деталі, просто отримавши недостовірну інформацію після події. Це підкреслює податливість пам’яті та важливість розуміння того, як зовнішні чинники можуть впливати на те, що ми вважаємо правдою.