Місто Покровськ фактично перейшло під контроль російських військ. Воно оточене з трьох боків, і підрозділи Москви дедалі активніше просуваються до центру.
Завжди існує спокуса подавати таку масштабну операцію — битва за місто тривала вісімнадцять місяців — як переламний момент війни, пише Марк Галеотті у статті для The Times.
Проте, хоча це і поразка для Києва, її не варто вважати вирішальним зламом. Битва показова з багатьох причин: вона відображає зміну оперативних і політичних умов нинішнього етапу конфлікту.
У середу головнокомандувач Збройних сил України генерал Олександр Сирський заявив у Facebook, що “не йдеться про контроль Росії над Покровськом чи оперативне оточення угруповання Сил оборони”.
Однак з того часу з’явилося більше підтверджень активності російських військ. Британський офіцер, який консультує українську сторону, висловив песимізм: “Гадаю, на цьому етапі ми можемо визнати перемогу Москви”.
Через хаотичний і фрагментарний характер цієї війни — часто без чіткої лінії фронту, з боями невеликих штурмових груп, а не впорядкованих рот чи бригад — бої в місті тривають. Окремі українські підрозділи чинять останній опір або намагаються вибратися з-під удару.
Кризовий момент, однак, майже напевно вже минув. Хоча 1-й корпус “Азов” домігся певного успіху північніше Покровська, можливість українського контрудару безпосередньо по місту виглядає мінімальною.
Поки оборона Покровська та сусіднього Мирнограда руйнується, бої на північному сході України триватимуть. Укріплені міста на підконтрольній Україні частині Донецької області досі стоять. Західні спостерігачі вважають, що їхнє падіння займе більше часу, ніж Покровськ.
Однак наступна кампанія може розгорнутися не на полі бою, а у Вашингтоні.
Однією з причин, чому президент Путін був готовий кинути сто п’ятдесят тисяч військових на взяття Покровська, зазнавши десятки тисяч втрат, є те, що він веде війну не лише проти України, а й боротьбу волі з президентом Дональдом Трампом.
Президент Зеленський стверджував, що “Росія боїться рішучих дій США і прагне використати Покровськ, аби продемонструвати успіх на полі бою”. Це частково відповідає дійсності, але намір Москви, очевидно, інший: не стільки уникнути нового американського тиску, скільки повернути прихильність Трампа.
Нещодавнє рішення Сполучених Штатів нарешті посилити санкції проти російської нафти, ймовірно, менше пов’язане зі щирою підтримкою Києва і більше — із намаганням схилити Москву до поступки, яку Трамп зміг би подати як доказ можливості миру і своєї здатності укладати “великі угоди”.
Путін намагається показати свою непоступливість — спершу демонстрацією нових ядерних систем, а тепер і черговою перемогою. Меседж адресований американському президентові, який прагне підтримувати сторону переможця: мовляв, переможець — не Київ, а Москва.
Здається неймовірним, що Зеленського можна змусити до тієї моделі мирної угоди, яку, судячи з усього, лобіює Трамп. Однак Путін, схоже, сподівається, що, здобувши підтримку США, він отримає укріплені міста без потреби у штурмі.
Останній російський штурм Покровська полегшив густий туман, що заважав роботі українських розвідувальних і ударних дронів. Традиційно зима мала б уповільнити бої: танки грузнуть у багнюці, видимість погіршується, ускладнюючи коригування артилерії.
Однак у хаотичній війні в Україні усе складається інакше. Росіяни так само страждають від негоди, проте коли дрони виведені з гри, навіть частково, перевага на боці Москви. Її чисельність і здатність швидше вводити у бій свіжі сили починають давати результат.
Тож зима може стати періодом інтенсивніших боїв, а не затишшям, яке дало б українській армії змогу перегрупуватися.
Битва також оголила проблему української нестачі особового складу — тоді як Росія, здається, досі здатна набирати тридцять тисяч солдатів щомісяця, компенсуючи втрати.
Як це траплялося раніше, рішучість, яка довго була перевагою України, обертається слабкістю. Небажання залишити приречені позиції означає, що Україна не лише пропускає нагоди вивести війська з оточення, а й змушена знімати підрозділи з інших ділянок, відволікаючи резерви.
Президент Зеленський відкинув твердження, що його солдатів “кидають помирати заради руїн” у Покровську, але українські військові у соцмережах нарікають: “Наші генерали знову відмовляються визнати, коли час відходити, і залишають нас битися за приречену позицію, коли ми могли б принести користь в іншому місці”.
Частково через перекидання українських сил на північ росіяни швидко просуваються на півдні. Дев’яноста танкова дивізія наступає через відкриту місцевість у напрямку Гуляйполя, на межі Донецької, Дніпропетровської та Запорізької областей. Вони вже за вісім кілометрів від міста.
Як і Покровськ, Гуляйполе є важливим логістичним вузлом України. Його захист залежить від того, чи зможе Київ терміново перекинути резерви — але це загрожує успіхам, яких досяг корпус “Азов” на півночі.
Гірка правда полягає в тому, що у України не вистачає військ, аби закрити усі вразливі ділянки.
Тож Покровськ, як і будь-яке місто, має значення. І росіяни, зважаючи на байдужість Путіна до масштабу власних втрат, навряд чи невдоволені результатом.
Для погано оснащених російських солдатів, які минулого тижня входили у місто на викрадених мотоциклах і перероблених цивільних автівках, це ще один крок на довгому й кривавому шляху.
Але ширший контекст битви такий: у час, коли негода може зіграти росіянам на руку, а танкові частини, як-от дев’яноста дивізія, знову здатні діяти, Україна критично потребує людей — і досі не виграла боротьбу за увагу Трампа.
Оперативні зведення, події на фронті й військові рішення — у розділі «Війна».