Знаєте, що мене найбільше дивує в цій історії? Дев’ять років влада розважала телеплебс казками про велику російську армію, яка успішно б’є ворогів Росії в Сирії, підтримуючи її законного президента друга-Ассада і його ощасливлених підданих. Обивателі сиділи біля телевізора, дивилися на грізні російські літаки й танки, вдячного Ассада, який ледь не цілує Путіну руки, Ролдугіна, який грає на віолончелі на руїнах Пальміри, і пишалися своєю державою, що вклала в цю війну мільярди рублів і безліч життів, її силою і могутністю,
І ось тепер за кілька днів усе звалилося. “Велика держава” бездарно облажалася, її друг-Ассад повалений, а війська спішно драпають із “вдячної” Сирії. Якісь сирійські бойовики буквально помочилися Путіну і його численним російським телеболельшикам на голови…
І що? І нічого…
Народ не тільки мовчить, він (загалом) навіть не зрозумів, що його фюрер знову облажався. Зрозуміло, що відкриті протести неможливі. Але навіть жодної напруги або рефлексії (я вже не кажу про обурення) з приводу події не спостерігається (зв’язувався сьогодні з багатьма, хто там живе). Хоча, що дивуватися. Ще Венічка Єрофєєв писав: “у мого народу — які очі! Вони постійно навикаті, але — ніякого напруження в них (…) ці очі не зморгнуть. Їм все божа роса…”. Ось так багато хто і продовжує дивитися очима на викаті без напруги в телевізор і витирати “божу росу”, що періодично проливається на них звідти “божу росу”.
Джерело — допис Ігора Ейдмана у Фейсбук.
Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.