Якщо мулли Тегерана сподіваються, що їхній нібито союзник Владімір Путін прийде їм на допомогу в скрутну хвилину, їх чекає шок. Міністр закордонних справ Ірану Аббас Аракчі цього тижня перебував у Москві, щоб заручитися підтримкою Кремля. Путін люб’язно засудив атаку США на Іран як “абсолютно невиправдану агресію”, яка “не має підстав і виправдання”. Він також нечітко пообіцяв “допомогти іранському народу”.
Але слова, ймовірно, будуть єдиним, що іранці отримають від Москви. Іран на власному гіркому досвіді переконується, що Путін не є союзником, якому можна довіряти. У січні Путін з великим розголосом підписав договір про “всеосяжне стратегічне партнерство” з президентом Ірану. Але, що найважливіше, цей договір не містить положення про взаємну оборону, зазначає Оуен Метьюз, британський письменник, історик і журналіст.
Окрім заяв про підтримку іранського режиму, що перебуває в скрутному становищі, немає жодних ознак того, що Росія має намір вжити будь-яких серйозних практичних заходів для допомоги своїм нібито союзникам — за винятком, можливо, відправки російських версій іранських безпілотників Shahed для поповнення їхніх запасів.
Путін вчинив так само зі своїм колишнім союзником — президентом Сирії Башаром Асадом. Коли наприкінці минулого року повстанські війська наблизилися до Дамаска, Москва відмовилася надсилати війська або додаткову авіацію на підтримку режиму, що занепадав, — хоча й відправила один літак, щоб евакуювати Асада та його родину до Москви.
“Натомість Путін має на меті набагато більшу ціль — використати конфлікт в Ірані для підвищення власного авторитету у світі. Відразу після перших бомбардувань Ізраїлю Путін поговорив з іранським президентом Масудом Пезешкіаном, ізраїльським прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньягу та президентом США Дональдом Трампом”, — додає історик.
Він запропонував усім трьом одне й те саме — виступити посередником для досягнення миру, а в подальшому допомогти укласти нову угоду, що обмежить ядерну програму Ірану.
Головна стратегічна мета Путіна — повернути Росії статус глобальної сили, здатної стояти на рівні з Китаєм і США. І якщо для цього доведеться пожертвувати слабким союзом з Іраном — Путін на це піде без вагань.
У цьому немає нічого неочікуваного. Відносини Росії з післяреволюційним Іраном завжди були двозначними: за останні три десятиліття Москва в різний час допомагала Тегерану створювати балістичні ракети, продавала системи ППО та винищувачі — не кажучи вже про будівництво цивільного ядерного реактора в Бушері, який іранські мулли використовують як прикриття для збагачення урану.
Водночас Росія зволікала з наданням Тегерану своїх найсучасніших систем протиракетної оборони та винищувачів Су-35 останнього покоління. І що ще важливіше — Росія була підписантом ядерної угоди Барака Обами 2015 року, яка передбачала зняття санкцій в обмін на припинення іранської програми створення ядерної зброї.
Правда полягає в тому, що Путін майже так само не хоче бачити появу Ірану з ядерною зброєю, як і Дональд Трамп. Росія має спільний морський кордон з Іраном у Каспійському морі й не вітає іранське втручання на Кавказі чи в Центральній Азії, які Москва вважає своєю сферою впливу.
Найбільше, чого Путін прагне від американо-ізраїльської війни проти Ірану — окрім кількох місяців високих цін на нафту, що гарно поповнять його бюджет, — це можливість виступити посередником і миротворцем між Вашингтоном і Тегераном.
Це дозволить Путіну подати війну в Україні як лише один із кількох глобальних конфліктів, які потребують вирішення. І доки Путін демонструє свою корисність для Трампа, розмови про нові санкції можуть зійти нанівець.
“Тепер конфлікт з Іраном дав йому шанс знову виступити в ролі “дорослого” на міжнародній арені й розігрувати образ лідера наддержави. А Іран, як і Сирія раніше, — лише пішак у великій кремлівській грі за повагу і визнання”, — підсумував Метьюз.