У день відкриття Петербурзького економічного форуму над містом стояв чорний дим: українські дрони підпалили нафтовий термінал і корвет “Бойкий” у сухому доці Кронштадта. На цьому тлі Марк Галеотті, колишній радник британського МЗС з російської політики, розповів програмі Front Line (Times Radio), що відбувається всередині російської верхівки. Економіка скотилася в рецесію, впливові фігури переконують Путіна проголосити перемогу і вийти з війни, поки та остаточно не з’їла бюджет. За оцінкою Галеотті, час на рішення у Кремля – до жовтня. Далі – ще одна зима ударів по українській енергетиці, перенесення наступів на “міста-фортеці” Донбасу і війна, яку майже повністю вестимуть ракети та дрони.
Ефір від 4 червня 2026 року. Ведуча – Кейт Джербо. Марк Галеотті – автор книги “Forged in War: A Military History of Russia from Its Beginnings to Today” (“Викувана війною: воєнна історія Росії від витоків до сьогодення”).
Удари по Санкт-Петербургу: ляпас у день відкриття форуму
Кейт Джербо: Українські дрони уразили нафтовий термінал у Санкт-Петербурзі та військовий корабель у сухому доці [корвет “Бойкий” на базі Балтійського флоту в Кронштадті] – якраз коли в рідному місті Володимира Путіна відкривався його вітринний економічний форум. Він буде в нестямі, чи не так?
Марк Галеотті: Гадаю, так. Хоча самого Путіна в той момент у місті не було – він має виступати в п’ятницю, і буде цікаво подивитися, чи спробують українці щось і тоді. Але це очевидний удар по його престижу. Ба більше, міністр оборони Фінляндії заявив, що вони знали про цю атаку заздалегідь. Тож у Росії це подають ще й як доказ того, що проти Путіна діє не просто Україна, а весь Захід.
Кейт Джербо: Наскільки це важливо з точки зору картинки: на економічному форумі, де він намагається залучити міжнародних партнерів, проти нього публічно проявляється ціла коаліція?
Марк Галеотті: Ну, новиною це не назвеш. Єдине реальне питання – наскільки західні союзники безпосередньо беруть участь в українському цілевказанні. Угоди на Петербурзькому міжнародному економічному форумі укладають прагматичні корпорації та держави, які не мають ілюзій щодо ситуації. Тож на реальний бізнес це навряд чи вплине. Річ в оптиці: чорні клуби диму здіймаються над палаючим нафтовим терміналом того дня, коли з’їжджаються перші з приблизно 20 тисяч гостей і делегатів. Росіяни такого просто так не проковтнуть. Тому спіраль взаємних ударів дронами й ракетами, найімовірніше, розкручуватиметься далі з обох боків.
“Київ б’є туди, де болить”
Кейт Джербо: Держсекретар США Марко Рубіо говорить про реальний ризик ескалації – хто б міг подумати. Кремль уже погрожує “системними” ударами по Києву. Чи не означає все це, що Київ тепер справді б’є Росію туди, де болить, і війна вийшла на цей рівень?
Американская политика
Марк Галеотті: Так, але з двома застереженнями. З одного боку, треба визнати: українці зараз б’ють глибше і сильніше, ніж раніше. І річ не лише в наддалеких ударах по російській нафтовій інфраструктурі – хоча завдану ними шкоду зазвичай доволі швидко усувають. Українці тепер завдають ще й так званих ударів середньої дальності – насамперед по російській логістиці в ближньому тилу фронту. У сумі це справді комплексна ударна програма, і вона дає ефект.
Проблема в тому, що це підштовхує росіян до дедалі жорсткішої відповіді. У це важко повірити, але росіяни можуть піти на ескалацію – і підуть. Ми входимо у складний період. З одного боку, є голоси, які закликають до мирної угоди, зокрема – і це навіть важливіше – всередині самої Росії. Але водночас лунають й інші: подивіться, що коять українці. Особливо після удару, в якому загинула 21 людина – підлітки, студенти – у Старобільську в окупованій частині Луганської області. Той український удар дронами серйозно підігрів табір тих, хто вимагає припинити панькатися і діяти проти українців значно жорсткіше.
І ми поки не знаємо, якою буде російська відповідь на атаки по Санкт-Петербургу – ми записуємо цю розмову в четвер, о 9-й ранку за лондонським часом.
Російський дрон у Румунії
Кейт Джербо: Ми говоримо й через тиждень після того, як російський дрон, ударивши по країні НАТО, вперше поранив мирних жителів – ідеться про Румунію. Що там сталося? Офіційна версія – російський дрон, націлений на Україну, з якоїсь причини збився з курсу.
Марк Галеотті: Так. Ми завжди шукаємо “справжню історію”, але іноді все саме так, як виглядає. Судячи з усього, це був дрон, націлений на український порт на Дунаї. За даними румунів і НАТО, його зачепило зенітним вогнем, він збився з курсу, пролетів далі вздовж Дунаю і врізався в житлову багатоповерхівку в румунському місті неподалік [Галац, 29 травня; поранено двох людей]. Це, звісно, жахливо, але, на щастя, ніхто не загинув – могло бути значно гірше.
При цьому треба пам’ятати: українські дрони теж опинялися в Балтії та в Польщі. Так буває – технічні збої, глушіння систем наведення засобами радіоелектронної боротьби, просто фізичний вплив зенітного вогню. Дрони збиватимуться з курсу. Але це свідчить про те, наскільки ризикованою є ситуація, коли обидві сторони б’ють близько до кордонів або траєкторії дронів проходять впритул до них. Якщо шукати промінь надії: всі сторони, як і раніше, усвідомлюють, що не можна дозволити цій війні раптово вийти з-під контролю, і механізми кризового управління працюють. Тож впадати в апокаліптику не варто.
Анатомія кремлівського кризового менеджменту
Кейт Джербо: Цікаво, Марку, що ви розбирали цей інцидент у своєму подкасті In Moscow’s Shadows як приклад некомпетентності кремлівського кризового управління. Розкажіть.
Марк Галеотті: Звісно. Ми бачимо один і той самий стійкий шаблон: цілковито неправдоподібні спростування – при тому, що докази будуть у всіх на видноті; спроби звалити все на українців (коли не намагаються звинуватити британців, треба сказати); а потім – войовничий контрвипад.
Росіяни могли б сказати: “Це був законний удар по законній цілі в Україні, дрон збило з курсу українським зенітним вогнем; проте це наш дрон, ми перепрошуємо і виплатимо компенсацію”. Це швидко зняло б напругу і дозволило б їм виглядати трохи розумнішими, ніж зазвичай. Але ні, звісно. Натомість експрезидент Дмитро Медведєв пішов у соцмережі – як він любить – і подав усе так, ніби це було зроблено навмисно: мовляв, бачите, європейці не можуть спати спокійно у своїх ліжках. По суті, натяк: припиніть підтримку України, інакше таке траплятиметься частіше. Це було і безглуздо, і, на перший погляд, страшенно контрпродуктивно.
Якщо копнути глибше, пояснення таке. Ми звикли оцінювати, як пропагандистські кампанії діють на зовнішній світ. Але тут два моменти. Перший: Росія по суті відмовилася від перспективи виглядати “хорошим хлопцем” – принаймні в очах Заходу. І тому майже навмисно посилює образ “поганого хлопця”. Я обігрую це як концепцію “темної сили” – зворотного боку “м’якої сили”. М’яка сила – це коли з вами хочуть дружити. Темна сила – це “ми настільки непередбачувані й небезпечні, що краще дайте нам те, чого ми хочемо”. Гадаю, росіяни справді свідомо експлуатують свою позірну нестабільність і ворожість.
Другий момент – внутрішня політика. Це політика, яку визначає дедалі параноїдальніший старий, продукт радянської доби, щиро переконаний, що Захід і НАТО хочуть його знищити. Він прагне навіяти власному народові, що Захід непримиренно русофобський, і тому роздуватиме найгірше – не для зовнішньої, а для внутрішньої аудиторії.
Туман брехні як стратегія
Кейт Джербо: Окрім образу нестабільності, такі ситуації створюють і плутанину. Що Кремль із неї видобуває?
Марк Галеотті: Тут є плюси й мінуси. З точки зору Кремля, він генерує те, що сам називає “інформаційним шумом”. Якщо ти не маєш переконливого контрпояснення тому, що сталося, – чи то отруєння в Солсбері, чи то дрон у Румунії, – ти вивалюєш цілий набір часто відверто безглуздих версій і конспірологічних теорій у надії сховати правду в цьому тумані брехні. Щоб люди сказали: “Хтозна, правди все одно не з’ясувати”. Це, так би мовити, позитивна – хоча й доволі гнітюча – відповідь.
Але Кремль не цілком розуміє, наскільки це ускладнює управління самою ситуацією: ніколи не знаєш, коли одна з твоїх найдикіших версій заведе в несподівано небезпечному напрямку. Це стратегія високого ризику. Та якщо ти Кремль, який готовий на такі ризики, бо вважає Захід нерішучим суспільством із синдромом дефіциту уваги – сьогодні нас поглинає одне, завтра буде інша криза, – то досить затуманити поточний момент контраргументами.
Удар по Старобільську: що відомо напевно
Кейт Джербо: Той удар, про який ви згадали, – минулого місяця по коледжу в окупованому Старобільську в Луганській області. Загинули студенти. Україна каже, що цілилася у військовий штаб. Кремль – що ви цілилися в цивільних. Що відомо напевно?
Марк Галеотті: Напевно відомо ось що: уражено два окремі, але сусідні навчальні заклади. І щодо одного з них усе очевидно – попри початкові українські спроби заявити, що все це брехня: там були не солдати і навіть не студенти з військовою підготовкою. Це був справжній студентський кампус.
Чого ми не знаємо – і саме це незнання підозріле – то це що було в другій ураженій будівлі: про неї майже нічого не сказано. Цілком можливо, що вона, як і стверджують українці, була військовим об’єктом – вони говорять про зв’язок з елітним російським підрозділом дронів “Рубікон”. Але в процесі, на жаль, – і так буває – під перехресний вогонь потрапили невинні цивільні. Той жахливий термін “супутні втрати” – саме це тут і сталося.
Гра на глобальний південь
Кейт Джербо: І Путін обов’язково спробує на цьому зіграти. Росія запросила екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Який образ вони створюють і на яку аудиторію працюють?
Марк Галеотті: Образ простий: українці – погані люди, вони б’ють по цивільних. Українці кажуть, що не цілять у цивільних, – і я думаю, це правда: спеціально по цивільних вони не б’ють. Але цивільні гинуть і дістають поранення, коли ти б’єш по цивільній нафтовій інфраструктурі або просто запускаєш дрони – частина з них зіб’ється з курсу.
Росіяни роздувають це не тому, що всерйоз розраховують переконати світ, ніби вони хороші хлопці, які відбиваються від злих українців. Радше вони хочуть висвітлити те, що подають як лицемірство Заходу: він помічає кожне поранення і кожну смерть в Україні, але ігнорує такі самі в Росії. І частка правди в цьому, треба визнати, є. Вони хочуть роздути це в значно ширшу кампанію – насамперед на глобальному півдні, де чимало скепсису щодо Заходу і де росіян охочіше слухають.
Чи працює це саме по собі? Ні. Але як частина пакета заходів – так. Попри розмови наших політиків про ізоляцію Росії, на тому самому Петербурзькому форумі, з якого ми почали, – представники, здається, 130 країн, включно з американською делегацією. Але це окрема тема. На глобальному півдні російський наратив – збочений, токсичний і образливий – про те, що війна в Україні нібито “антиколоніальна”, що Україна лише знаряддя гегемоністського Заходу, який хоче поставити Росію на коліна, попри всю свою безглуздість знаходить відгук. Особливо в країнах, чий досвід імперіалізму пов’язаний із британцями, французами, німцями чи бельгійцями, – або в тих, хто бачить у західних санкціях економічний імперіалізм: спробу заборонити їм купувати дешеву російську нафту просто тому, що нам так хочеться.
Усе це підсилюється китайською пропагандою на глобальному півдні, яка багато в чому збігається з російською. І ефект є. Не в тому, що росіян вважають хорошими, а в тому, що люди кажуть: “Росія, Захід – усі однакові. Ми робитимемо те, що в наших інтересах. Якщо в наших інтересах купувати російську нафту – значить, так тому й бути”.
Навіщо Кремль узагалі щось виправдовує
Кейт Джербо: Кремль використав Старобільськ, щоб виправдати свої погрози бомбардувати Київ та інші українські міста – і втілив їх. Тепер те саме буде з атаками на Санкт-Петербург. Але навіщо їм узагалі обтяжувати себе виправданнями?
Марк Галеотті: Слушне запитання. Гадаю, це знову для внутрішньої аудиторії та для прихильнішої зовнішньої. Часто буває так: людей не переконати, але тим, хто вже на дві третини переконаний, досить дати привід для останньої третини.
І давайте з’ясуємо: ударні пакети, які вони запускають, – це дуже складні скоординовані атаки. Засоби ураження заходять із різних траєкторій, щоб розтягнути українську ППО, з ретельною синхронізацією виходу на ціль. Таку кампанію не збирають за кілька днів. Майже напевно все було підготовлено заздалегідь. Старобільськ чи нинішні удари по Санкт-Петербургу стають лише зручними приводами – реальною відповіддю на них це не є.
Путін не програє – він не виграє
Кейт Джербо: Наскільки ці повітряні кампанії Росії показують, що Путін почав по-справжньому розуміти: на полі бою він програє?
Марк Галеотті: Він не програє на полі бою. Він просто не виграє – що, можна сказати, і є програшем. Але тут треба бути обережним. Почасти це моє академічне занудство, але почасти це важливо й для політики. Особливість традиційної війни такого типу в тому, що вона грузне, грузне, грузне – а потім раптово ламається. І жодна зі сторін не може бути до кінця впевнена, що першою зламається саме інша. Росіяни розраховують, що зможуть перемелювати українців, доки не настане колапс. Чи так це – дуже велике питання, але їхня логіка така.
При цьому в Путіна наростає нетерпіння. Річ не стільки в тому, що він програє на фронті, скільки в тому, що він не виграє в інших місцях – насамперед удома. Російська економіка по суті сповзла в стагнацію. Всередині еліти наростає те, що можна назвати кампанією “лояльної опозиції”. Її представники фактично кажуть: ми досягли точки спадної віддачі – або заморожуємо війну зараз, або застрягнемо в ній без реального виграшу на осяжне майбутнє. Вони намагаються переконати Путіна, що час проголосити перемогу, закінчити війну і рухатися далі.
Отже, є політичний та економічний тиск – і розуміння: якщо він справді хоче продовжувати війну в нинішньому темпі, доведеться ухвалювати важкі рішення, на кшталт нової мобілізації. А Путін ненавидить ухвалювати важкі рішення.
Вікно до жовтня
Кейт Джербо: Перед ним вибір: подвоїти ставки і провести агресивну мобілізацію – або призупинити великі наступи, перейти до оборони і безперервно бити по Україні з повітря. Що він обере? Чи спробує всидіти на двох стільцях?
Марк Галеотті: У цьому вся й річ. Путін, як я сказав, ненавидить рішення. Він займає вичікувальну позицію так довго, як тільки може, – часто значно довше, ніж це розумно. Рішення він ухвалює пізно і погано. Гадаю, він і тут постарається ухилитися, і статус-кво по суті збережеться.
Але я б сказав, що вікно можливостей для значущих змін обмежене: рішення треба ухвалити до жовтня. Інакше великою буде спокуса сказати: давайте ще одну зиму молотити по українській енергетиці в надії “заморозити” українців до поступливішого стану. Гадаю, ця спокуса буде великою, і важке рішення він знову відфутболить.
У цьому разі ми, найімовірніше, побачимо повільне скорочення російських наступальних операцій – точніше, їхнє фокусування. Зараз вони намагаються тиснути на українців по всій лінії фронту. Натомість вони зосередяться там, де їм важливо, – на решті Донбасу, на так званих містах-фортецях, – а на інших ділянках просто намагатимуться утримувати лінію. Але це буде, скажімо так, реакцією армійських командирів на місцях на відсутність реальної стратегії з Москви – що, загалом, зазвичай і відбувається. У Путіна немає ясної стратегії.
Економіка і дозована критика
Кейт Джербо: Цього тижня – ви вже згадали це – міністр фінансів Росії попередив про розкручування бюджетного перевитрачання на війну, а депутат Держдуми заявив, що економіка не витримає затяжної війни і її треба закінчувати якнайшвидше. Якою є відповідь Кремля?
Марк Галеотті: Зараз вони зосереджені на економічному форумі, і буде дуже цікаво, що Путін скаже в п’ятницю. Торік його виступ став фокусом цікавих внутрішніх дискусій: різні фігури немов приміряли різні пояснення того, що відбувається в економіці. Путін тоді заявив: ми не можемо дозволити економіці скотитися в рецесію. І вгадайте, що сталося за минулі 12 місяців? Вона скотилася в рецесію.
Тепер щодо парламентаря. З одного боку, російський парламент – повністю бутафорський орган, він існує для підтримання видимості демократії. І депутат цей – не найпомітніший член номінально опозиційної компартії, не справжньої опозиції. Але ось чому це важливо: цієї осені – вибори до парламенту. Так, результати будуть такими, якими їх намалюють кремлівські політтехнологи. Але щоб вибори виконали своє завдання – легітимізацію путінської системи, – вони мають хоча б трохи скидатися на переконливі. Тому в парламентарів та опозиційних партій зараз трохи більше свободи говорити критичні речі.
Кейт Джербо: Тобто критику дозовано дозволяють, щоб легітимізувати становище Путіна: дивіться, я слухаю, я демократичніший, ніж ви думаєте?
Марк Галеотті: Саме так. Але в процесі доводиться дозволяти людям говорити незручні речі. Візьміть компартію – найбільшу з опозиційних партій. Не те щоб її лідер Зюганов хотів повалити Путіна. Але вони вже б’ють по темах, які для Кремля відверто незручні: це дорожнеча життя, високі комунальні платежі, а тепер і вплив війни на економіку загалом. Вони самі ходять тонкою гранню – зображають справжню опозицію, не заходячи надто далеко. Але в момент, коли тиск наростає і звичайні росіяни відчувають його дедалі сильніше, у країні з’являється трохи більше загальнонаціональної дискусії. Не хочу перебільшувати – “Єдина Росія” вибори не програє. Але все це робить момент для Путіна некомфортним.
Найгірший різновид історика-аматора
Кейт Джербо: Російська історія свідчить, що воєнні невдачі часто ведуть до радикальної зміни політичного курсу. З чого в історії він черпатиме зараз – і чи черпатиме взагалі?
Марк Галеотті: У цьому й проблема. Для мене як історика це джерело чималого смутку: Путін явно вважає себе істориком. Він ним не є. Він найгірший різновид історика-аматора – той, хто заздалегідь знає, що хоче довести, і поводиться з історією як зі шведським столом, вибираючи шматки собі до смаку.
Пам’ятайте: це людина, на очах якої впали і Східна Німеччина, і Радянський Союз. І він ясно дав зрозуміти: на його думку, ці два авторитарні режими впали тому, що їхні лідери були недостатньо авторитарними. Недостатньо жорсткими. Виглядали слабкими. Він явно в жаху від перспективи виглядати слабким. Гадаю, саме це утримує його від будь-яких кроків до миру. По-перше, він боїться: якщо він не дотягне до багаторазово заявленої мети – контролю над усім Донбасом, – то виглядатиме слабким. По-друге, він чекає, що ініціатива прийде ззовні. Він хоче, щоб Зеленський, Захід чи хтось іще прийшли до нього з пропозицією миру, замість того щоб пропонувати самому і запускати процес.
Шанси на припинення вогню
Кейт Джербо: Коли президент Зеленський і генерал Буданов говорять про можливість припинення вогню до кінця року чи до зими – це те, що він став би розглядати?
Марк Галеотті: Зауважте, вони ж не кажуть: “Путіне, будь ласка, дайте нам припинення вогню”. Вони кажуть: таке можливо. Проблема в тому, що й Зеленський у певному сенсі перебуває в політичній пастці. Він точно не може запропонувати віддати решту Донбасу – для нього це було б політичною катастрофою. До того ж він відчуває, що ситуація, можливо, складається на його користь, і поводиться напористіше – і з росіянами, і з європейцями щодо членства в ЄС. З його точки зору, зараз не час для поступок. Тож рухатися не може і не хоче жодна зі сторін.
Але в Росії все ще жевріє невелика – і дедалі слабша – надія: якщо кризу в Перській затоці вдасться розв’язати, Трамп до проміжних виборів у США може повернутися для останньої спроби укласти мирну угоду. Не думаю, що надії багато, – це хапання за соломинку. Але, чесно кажучи, якщо ти в оточенні Путіна і хочеш, щоб війна закінчилася цього року, іншої соломинки просто немає.
Американская политика
Вірменія: символічна втрата
Кейт Джербо: Зазирнімо в ці вихідні: у Вірменії – парламентські вибори. У газетах їх подають як момент “Схід проти Заходу”. Наскільки Вірменія важлива для Путіна?
Марк Галеотті: Сама по собі – не важлива. Маленька, відносно бідна країна. Там одна російська база – в Гюмрі. Вірменія говорить про орієнтацію на Євросоюз, але вона навіть близько не підійшла до початку процесу вступу, а він може тривати кілька десятиліть – подивіться на Туреччину, де все по суті застопорилося.
Для Путіна це радше символ. Авторитет Росії в тому, що росіяни називають “близьким зарубіжжям”, – вельми шовіністичний термін для пострадянських держав – за винятком, мабуть, Балтії, – які вони вважають своєю законною сферою впливу, – під тиском війни в Україні сильно змалів. Центральна Азія за великим рахунком пішла. Вірменія тепер теж віддаляється. І зі зростанням залученості європейців виникає відчуття – як це бачить Путін, – що європейці “крадуть” Вірменію в Росії. Звідси вся буря: економічні санкції проти вірменських галузей. Пам’ятайте, близько третини вірменського експорту йде до Росії, вірмени залежать від дешевих російських енергоносіїв. І Путін натякає: вийдете з нашого торговельного блоку, Євразійського економічного союзу, – не буде пільгових тарифів. Усе це – спроба не дати Вірменії вирватися з цієї орбіти.
Думаю, росіяни програють. Думаю, Пашинян виграє вибори. Я не фахівець із вірменської політики, але це знову та сама відчайдушна спроба в дусі легендарного короля Канута – наказати припливу зупинитися, коли він практично неминучий.
Кейт Джербо: А коли Дональд Трамп публічно підтримав переобрання проєвропейського прем’єра – наскільки це розлютило Путіна? Чи він сприйняв це спокійно: людина має в країні бізнес-інтереси, все чесно?
Марк Галеотті: По-справжньому вражає, як мало уваги росіяни цьому приділили. Не тому, що не вважають це політично проблемним чи незручним, а тому, що знають: те, що Трамп каже сьогодні, – не обов’язково те, у що він вірить, і тим паче не те, що він скаже завтра. Їх значно більше непокоїть Євросоюз: є відчуття, що коли ЄС поставив собі завдання сьогодні, він дотримуватиметься його і в довгостроковій перспективі. А Трамп, скажімо ввічливо, легко відволікається.
Прогноз: інша війна
Кейт Джербо: Якщо наостанок зробити крок назад – як ви бачите траєкторію війни? Якою є ваша оцінка?
Марк Галеотті: Я відчуваю, що так чи інакше через рік ми не будемо в тій самій точці. Або станеться якийсь мир, або – навіть якщо війна триватиме – жодна зі сторін, відверто кажучи, не зможе діяти на полі бою в нинішньому темпі. Ми побачимо війну, дедалі більше застиглу на землі, яку майже повністю вестимуть далекобійні ракети і дрони. Особливість такої війни в тому, що вона видовищна і виглядає вражаюче, але швидко поставити супротивника на коліна такими ударами не може жодна зі сторін. Бліц – бомбардування Британії у Другу світову – був значно руйнівнішим, і він не вибив нас із війни. Тож якщо припинення вогню цього року не буде, це буде інша війна – але війна, яка може тривати ще доволі довго.
Кейт Джербо: Марку, на цьому зупинимося. Марк Галеотті, щиро дякую за ваш час.