Зараз пустеля Сахара в Африці представляє собою посушливий піщаний ландшафт, де не так багато життя. І здається, що так було завжди. Однак археологічні знахідки свідчать, що ця думка є хибною.
Як пише видання Science Alert, у журналі Nature вийшло дослідження, яке доводить – поховання скотарів та їхньої худоби, знайдені у скелях, є прямим свідченням того, що Сахара колись була зеленим регіоном із безліччю водойм. Ба більше, з’ясувалось, що ця спільнота людей, які мешкали тут 7 000 років тому, трималась окремо від інших homo, що позначилось на їхніх генах.
Еволюційний антрополог Інституту Макса Планка Нада Салем та її колеги секвенували стародавню ДНК двох жінок, похованих у скельному притулку Такаркорі, який знаходиться на території сучасної південно-західної Лівії. Виявилось, що їхній набір генів має багато спільного зі збирачами, які населяли Марокко ще давніше – 15 000 років тому. Це говорить про те, що в Північній Африці до та під час вологого періоду Сахари існувала давня, стабільна популяція людей.
“Докази з давніх озерних відкладень, зразків пилку та археологічних артефактів підтверджують присутність людини, полювання, скотарство та збирання ресурсів у нині посушливому пустельному регіоні”, — пояснюють Сейлем та її команда у своїй статті.
Дослідники знайшли докази того, що ця лінія людей із Сахари пішла іншим шляхом, ніж мешканці Африки, які проживали на південь від сучасної пустелі. Сталося це приблизно в той же період, коли homo sapiens сучасного типу вперше покинули континент понад 50 000 років тому.
Спільнота людей Сахари залишалась відносно ізольованою протягом багатьох тисяч років, і лише невеликі сліди генів проникали з Левантійського регіону, що лежить на північний схід. Зокрема, деякі гени тутешнім людям дістались і від неандертальців.
“Наші результати показують, що хоча ранні північноафриканські популяції були значною мірою ізольовані, вони отримали сліди неандертальської ДНК через потік генів з-за меж Африки”, – говорить антрополог Йоханнес Краузе з Інституту Макса Планка в Німеччині.
У людей Такаркорі було менше неандертальської ДНК, ніж у марокканських збирачів, але значно більше, ніж у тих, хто жив на далі на півдні Африки. Це говорить про існування якогось фактора, який зупинив поширення генного потоку з Європи за межі Сахари.
Археологічні дані свідчать про те, що народ такаркорі був раннім суспільством скотарів, на відміну від їхніх давніших марокканських родичів, які були збирачами. Те, що вони перейняли цю практику без особливого обміну генами, також багато про що свідчить. “Це відкриття показує, як скотарство поширювалося Зеленою Сахарою, ймовірно, за допомогою культурного обміну, а не великомасштабної міграції”, — пояснює Салем.
Що ж до чинника, який зупиняв поширення генів, дослідники припускають, що це могло бути певне поєднання екосистем. Наприклад, перешкоджати їх міграції могли водойми, болота та гори. “Проливаючи світло на глибоке минуле Сахари, ми прагнемо розширити наші знання про людські міграції, адаптації та культурну еволюцію в цьому ключовому регіоні”, — робить висновок археолог Університету Ла Сапієнца Савіно ді Лернія.