1962 року французький геолог Мішель Сіффр спустився до льодовикової печери в Альпах, плануючи кілька тижнів вивчати новоутворений крижаний масив. Та його експеримент затягнувся на 63 дні й зрештою привів до народження нової наукової дисципліни — хронобіології людини.
Про це повідомило видання Iflscience.
Молодий випускник Сорбонни вирішив провести дослідження без годинника, природного світла та будь-яких підказок часу. На глибині понад 130 метрів він жив у повній темряві за температури нижче нуля і майже стовідсотковій вологості. Зовнішнього зв’язку не було, а записники та внутрішні відчуття стали єдиними орієнтирами.
Повернувшись на поверхню, Сіффр з подивом дізнався, що його власне сприйняття часу відхилилося від реального на понад три тижні. Психологічний час стискався, а внутрішній ритм сну та неспання збився з добового циклу. Його «день» тривав довше, ніж 24 години, а в подальших експериментах інколи розтягувався до 48.
Результати викликали скепсис серед науковців, однак згодом стали фундаментом для нових досліджень біологічних ритмів людини. В експериментах, проведених після Сіффра, добровольці також демонстрували нестандартні цикли сну, багатоденні періоди неспання і значні коливання внутрішнього «годинника».
Попри критику за ризиковий стиль роботи й занепокоєння щодо впливу на підземні екосистеми його відкриття зацікавили військових і космічні агентства. Американські та французькі програми оборони та NASA використали дані Сіффра для моделювання режимів сну в умовах ізоляції — від підводних човнів до космічних місій.
Хоча повторення таких експериментів сьогодні малоймовірне через ризики для психіки та здоров’я, їхній вплив залишається значним. Дослідження Сіффра допомогли зрозуміти механізм циркадних ритмів, роботу генів, пов’язаних із циклом сну, і навіть поведінку деяких типів ракових клітин.
Сам Сіффр називав печери «місцем відкриттів». Ізолювавшись від світу на два місяці, він фактично відкрив новий напрям у біології — той, що досі визначає підхід науки до вивчення внутрішнього часу людини.