Науковці фіксують поширення немісцевих рослин в Антарктиді, які раніше не могли вижити в екстремальному кліматі. Потепління та зростання людської активності створюють умови для змін у крихкій екосистемі континенту.
Про це пише Earth.com.
Наприкінці 2025 року дослідники виявили в Антарктиді поодинокий кущ нетипової трави. Рослину довелося негайно вирвати разом із корінням, оскільки вона належала до чужорідних видів, здатних закріпитися на материку.
За словами дослідника Кевін Г’юз, насіння найчастіше потрапляє на континент випадково. Воно переноситься на взутті, одязі, липучках або вантажних контейнерах. Якщо раніше суворий клімат не залишав таким рослинам шансів, то тепер тепліші та вологіші прибережні райони дозволяють їм виживати.
Фахівці зазначають, що із сотень випадків занесення чужорідних рослин близько двадцяти видів уже змогли закріпитися в Антарктиді.
Найбільше занепокоєння викликає звичайний тонконіг — невибаглива однорічна трава, яка швидко поширюється. Її вперше помітили біля польської дослідницької станції на острові Кінг-Джордж ще в середині 1980-х років.
Через запізнілу реакцію інвазивний вид настільки адаптувався до місцевих умов, що боротьба з ним триває вже десятиліттями. Повністю викорінити рослину досі не вдалося.
Екологи попереджають, що чужорідні трави можуть витісняти місцеві види. Мохи та рідкісні судинні рослини Антарктиди ростуть дуже повільно й не здатні конкурувати з агресивними бур’янами за поживні речовини та простір.
Крім цього, інвазивні рослини можуть змінювати склад ґрунтів і створювати умови для поширення немісцевих комах. На думку вчених, це загрожує порушенням природного балансу всієї екосистеми, оскільки безхребетні шкідники здатні розмножуватися ще швидше, ніж рослини.
Дослідники пов’язують проблему насамперед зі зміною клімату. Узбережжя Антарктиди поступово стає теплішим і вологішим, а тому насіння, яке раніше гинуло від морозів, тепер отримує шанс прорости.
Ситуацію додатково ускладнює збільшення кількості туристів і наукових експедицій. Саме люди найчастіше ненавмисно переносять насіння між різними районами континенту.
Окремою проблемою залишається система управління Антарктидою. Договір 1959 року передбачає узгодження рішень між майже шістдесятьма країнами, що значно уповільнює реакцію на екологічні загрози. Через це держави нерідко змушені діяти самостійно, коли необхідно швидко знищувати нові осередки поширення бур’янів.