Дональд Трамп повертається у велику політику з гучним жестом: створенням Американського інвестиційного фонду реконструкції України. Формально — жест солідарності. Фактично — спроба перехопити ініціативу в післявоєнному розподілі впливу в Європі.
Поки ракети щоденно падають на українські міста, Трамп підключається до конференції в Римі з екрана, демонструючи не стільки турботу, скільки стратегічний розрахунок. За його ініціативою США залучають приватний сектор для відбудови зруйнованої України. Але чому саме зараз — коли війна триває? І навіщо в поствоєнну архітектуру втручатися до того, як закінчились бої?
Римська конференція стала не просто форумом — радше ареною для геополітичного сигналу. Участь 4000 представників урядів, бізнесу і міжнародних організацій, зокрема канцлера Німеччини Фрідріха Мерца, прем’єра Італії Джорджі Мелоні, лідерів Нідерландів і Польщі, нагадувала, що Захід готується до великого будівництва. І на тлі цієї глобальної готовності Дональд Трамп несподівано виступає з ініціативою, яка виглядає не так як допомога, а як політична заявка.
З огляду на його попередню риторику — відмова називати Росію агресором, вихід з «Рамштайну», пауза у військовій допомозі — несподіваний «вихід на сцену» виглядає тактичною зміною курсу. Але чи варто вірити у зміну переконань, якщо в ній занадто добре вгадується прагматичний інтерес?
Створення фонду виглядає як спроба закласти американську опору у процеси, до яких Вашингтон ризикує не встигнути, якщо зволікатиме з підтримкою зараз. Оголошення про запуск супроводжував виступ міністра фінансів США Скотта Бессента, який заявив: жодна компанія, яка має зв’язки з російською воєнною машиною, не зможе взяти участі у відновленні України. Це звучить благородно. Але між рядками — обіцянка, що саме Америка вирішуватиме, хто і як братиме участь у новому «плані Маршалла».
Цей план — не лише про контракти і гроші. Це — про політичне майбутнє країни. Хто платитиме за відновлення, той і формуватиме правила.
На тлі обговорення відбудови ще гучніше звучить мовчання про оборону. Україна, що втратила понад 730 об’єктів лише за один день атаки, чекає не фондів, а батарей Patriot. Їй потрібні не інвестори, а союзники. І замість зустрічей у Римі — рішення у Вашингтоні. Зеленський уже кілька разів звертався із запитом на 10 систем ППО, F-16, і хоча б часткову деблокаду ударів по території РФ.
Трамп, згідно з джерелами Reuters, готується вперше скористатись президентськими повноваженнями для передачі зброї Україні. Пакет на $300 мільйонів, імовірно, включатиме ракети середньої дальності та Patriot. Це — крок. Але не стільки акт підтримки, скільки інвестиція у власний вплив. Бо навіть зброя тут — лише інструмент входження у фазу поствоєнного контролю.
Така стратегія викликає запитання. Чи не занадто рано говорити про відбудову країни, якщо вона ще палає? Чи не є ідея інвестиційного фонду — дипломатичним парканом довкола українського суверенітету? Яку саме Україну збирається відновлювати Трамп — ту, що збережеться після атаки, чи ту, на яку можна буде впливати через кредиторські механізми?
Наразі Захід, попри формальні запевнення, не демонструє рішучості, на яку очікує Київ. США не знімають обмеження на удари по військовим цілям на території Росії. НАТО не надсилає засоби ППО, яких вимагає ситуація. Україна залишається наодинці з 730 ракетами, які обрушились на неї у вівторок, і ще 400 — в ніч на середу.
На цьому тлі ініціатива Трампа виглядає як архітектурний макет без фундаменту. Говорити про стіни, коли немає даху над головою — передчасно.
Промова канцлера Фрідріха Мерца, в якій той заявив, що Росія має виплатити Україні €500 мільярдів репарацій, звучала значно конкретніше. У ній не було умовностей. Лише одна теза: «Росія має заплатити». Мерц чітко дав зрозуміти, що доступ РФ до заморожених активів неможливий, поки вона не компенсує завдану шкоду. Це не обіцянка майбутньої участі — це вимога справедливості.
І коли він звернувся до Трампа зі словами «залишайтеся з нами на одній сторінці цієї історії», це було не запрошення, а тест. Тест на союз. На чесність.
Бо як можна говорити про майбутнє України, не відстоюючи її теперішнього?
Саме зараз Україні потрібна не конференція, а коаліція. Не фонди — а фронт. Києву потрібна не участь американських компаній у майбутньому, а участь американської зброї в теперішньому. Поки цього не сталося, створення фонду реконструкції виглядає не як жест підтримки, а як спроба поставити прапорець на території, за яку ще не заплачено жодною жертвою.
Це не партнерство. Це — контрольований вхід. І поки українське небо не закрите, будь-який інвестиційний план — це план безпілотного майбутнього.
Україна не просить благодійності. Вона просить часу, техніки і повітря. Поки вона його має — вона може перемогти. Якщо втратить — не буде що відбудовувати. І жоден фонд Трампа не заповнить порожнечі, яку залишить по собі зруйнована країна.
Саме тому справжнє питання не в тому, хто візьме участь у реконструкції України. А в тому, хто допоможе їй дожити до цієї реконструкції.
Найважливіші події дня, головні заяви, рішення та аналітика — усе, що визначає інформаційний порядок денний України та світу, читайте в розділі «Головні новини».