Сучасні автомобілі, хоча і тяжіють до більш універсальних кольорів, все ж пропонують водіям величезну колірну гаму на вибір. Все зовсім інакше було в часи СРСР.
Як пише видання “За кермом”, в радянську добу в ходу була обмежена палітра автофарб. До того ж з деяких кольорів відверто сміялись.
Чорний, сірий та білий є найбільш популярними кольорами для автомобілів. У такі ж кольори почали фарбувати машини в СРСР у 1930-х роках. Інші відтінки використовували дуже рідко. В основному, для виставок.
Уже в ті часи чорний колір автомобіля вважався ознакою престижу і високого статусу власника. На чорних авто роз’їжджали високі начальники. А от після 1945 року основними кольорами стали “мишачий” сірий і світло-бежевий. До того ж нітрофарби тих років були бляклі. Тому, коли зараз реставратори надають своїм авто блиску, вони відступають від автентичності.
Поступово кольорову гаму радянських автомобілів розбавляли блакитним та зеленим. А ось чорних “Перемог” ГАЗ-М20 навіть для чиновників не робили. Все через те, що кузови таких авто були не ідеальними, а чорна фарба всі нерівності тільки підкреслювала.
Натомість більшість ЗІС-110 та ГАЗ-12 ЗІМ були саме чорними, оскільки їхні кузови перед забарвленням доводили вручну особливо ретельно. Але ЗІС звичайним людям не продавали, а надзвичайно дорогий ЗІМ могли придбати одиниці.
Кольорові авто почали з’являтись на дорогах СРСР в середині 1950-х років. Ба більше, з’явились двоколірні “Москвичі” та “Волги”. Мода на біколор прийшла із США.
Проте фарбувати кузови у два кольори було складно. Спочатку весь кузов на заводі покривали світлою емаллю, а потім окремі ділянки – темною. Проблеми починались на перехідній лінії.
Двоколірні автомобілі робили, в основному, на експорт. Найчастіше кремовий чи білий колір поєднували з темно-червоним, зеленим чи блакитним. Хоча були й інші поєднання. Це підвищувало престиж різнобарвних авто на внутрішньому ринку – кожен хотів мати експортне авто. Радянські водії чудово знали, що експортні машини ретельніше доводять до ладу і суворіше приймають перед продажем. Деякі автолюбителі примудрялись фарбувати машини у два кольори самостійно.
Ще швидше почала розширюватись колірна гама у 1960-х рр. Тоді деякі радянські авто, особливо “Москвичі” мали непоганий попит на заході, а яскраві кольори саме входили у моду. Чорний колір залишили здебільшого для “елітних” моделей.
До початку 1970-х рр колірна гама радянських автомобілів стала дуже яскравою та різноманітною, що зовсім не означало широкого вибору для пересічного покупця. Часто одну модель фарбували лише одною яскравою фарбою і таким чином позбавляли майбутнього власника вибору. Доводилось змирятись.
Чого радянські водії не виносили, так це білих автомобілів. Їх брали тільки якщо вибору зовсім не було. Вся справа в тому, що такі машини дуже швидко покривались іржею – корозія на білому тлі проявлялась моментально, а якість матеріалів була така, що кузови починали іржавіти дуже швидко.
Непомітною іржа була на автомобілях кольору “охра золотиста”, тобто помаранчевих. Але цей відтінок теж відносили до непрестижних. Справа в тому, що такою фарбою покривали міські автобуси. Тому приватні авто помаранчевого кольору ставали предметом насмішок.
Прорив у радянській кольоровій гамі автомобільних фарб був пов’язаний із “Москвичами”. Саме їх вперше стали фарбувати фарбами металік. Тоді навіть за кордоном такий ефект фарбування траплявся нечасто. А “Москвичі”-2140 уже почали фарбувати фінською емаллю Sadolin. Такі авто миттєво стали престижними.
Примітно, що вибір кольорів фарб металік був дуже обмеженим. Доступними були лише світло-коричневий та сірий відтінки. Тому ці кольори швидко знову стали ознакою престижу.
Але у другій половині 1980-х років металіками почали фарбувати “Лади Самари”, а згодом і частину “Жигулів”. Подібна фарба перестала бути чимось особливим, але мода на стримані кольори при цьому залишилась. Топовим вибором став так званий “мокрий асфальт”. Повернулась також і мода на чорні машини, яка протрималась аж до розвалу СРСР. Яскравими, здебільшого жовтими, були у цей час в основному таксі.