Нам щодня нагадують: без ППО немає майбутнього. Але рідко хто згадує, чому ми взагалі опинилися в ситуації, коли постійно просимо зброю у союзників. Відповідь проста й страшна: тому що свою — знищили самі.
У 2010-х роках в Україні була зброя, яка могла змінити все. «Грім-2» — оперативно-тактичний ракетний комплекс, який розробляли у конструкторському бюро «Південне» разом із Павлоградським хімзаводом. За деякими оцінками, ця система могла досягати об’єктів на території Росії — від Ярославля до Астрахані. І це була не фантастика, а реальна розробка, яку підтримували навіть іноземні партнери — зокрема Саудівська Аравія. Поруч із експортною версією планували й українську — для ЗСУ.
Тоді, у 2010-х, ключові фігури української ракетної індустрії — головний конструктор КБ «Південне» Олександр Дегтярьов і директор ПХЗ Леонід Шиман — відкрито говорили про «неядерний стратегічний щит» України. У зоні досяжності ракети були гідроелектростанції, нафтопереробки, склади боєприпасів і великі скупчення військ ворога. Це був стримуючий чинник, здатний змусити Кремль двічі подумати перед запуском ракет по українських містах.
Але в цій історії сталося те, що в Україні стається надто часто. Спочатку міністр оборони Януковича Павло Лєбєдєв фактично зірвав державне фінансування. Потім — уже після Революції Гідності — оборонне замовлення заблокував міністр Андрій Таран. У 2019 році 12 готових двигунів «Грім-2» залишились лежати на складах — так і не ставши зброєю.
У 2020-му, за Тарана, проект остаточно зупинили. Заводи почали звільняти унікальних фахівців. На самому ПХЗ — понад 700 людей. Паралельно притиснули й тих, хто надто голосно про це говорив. На Шимана відкрили кримінальне провадження після пресконференції, де він нагадав про важливість «Вільхи» — єдиної ракети, яку тоді вдалося поставити на конвеєр. А Таран, який зірвав замовлення, був відправлений… послом у Словенію.
Ми звикли лаяти русскіх і закликати Захід дати нам «Patriot». Але чи не варто, бодай на мить, чесно подивитися в дзеркало? Бо саме своїми руками ми знищили шанс на відповідь. Шанс, який міг стримати ворога. Шанс, якого сьогодні ми благаємо в інших.
Це не просто про ракету. Це про державу, яка щоразу зраджує власну безпеку. Про політиків, які роками успішно блокували найважливіше — поки ворог готувався до великої війни. І про суспільство, яке мовчало, коли стратегічну зброю знищували в тиші.
Колись нас роззброїли ядерно. Тепер — морально й інституційно. Але найболючіше в цій історії те, що ми зробили це самі.