На передовій українські військові перебувають у складних бойових умовах, але на фронті страждати не обов’язково, потрібно отримувати радість від різних дрібниць і знаходити золоту середину поведінки, щоб зберегти життя.
Так вважає боєць 100-ї окремої механізованої бригади Вадим Барабуха. “На війні не обов’язково страждати. Напевне, не обов’язково. Це кожен день доказують мої друзі. Час від часу собі кажеш, щось ти такий сумний, потім приїжджає якийсь хлопець, який був 7 днів на позиції, стукає по плечу та каже: “До чого ти?! Давай, ідемо зі мною по шаурму”. Ти думаєш, дійсно, треба з’їсти шаурму…”, – розповів Барабуха “Армія-TV”.
Він розповів, що перший місяць на фронті жив “на енергетиках, шоколадках та тому, що десь валялося”. Як пояснив боєць, траплялося, що коли бійці їхали на позиції, забували взяти з собою їжу, бо в них зашкалював в крові адреналін через саму думку – “їдемо воювати”.
Барабуха також розповів про перше своє прибуття на позиції, де дислокувалися мінометники. Між ними та новоприбулими був великий контраст: “старі” бійці виконували свої обов’язки просто в тапках, а новенькі одягли на себе абсолютно всю амуніцію, бо дуже боялися поранень.
“Я вдів просто все, що в мене було – всі “разгрузки”, всі речі, які, як мені здавалося, стануть у пригоді у найближчі декілька днів – їхав на півдня, а залишився на три доби… Та я бачив чувака, який просто в тапках йшов, розмовляв, ймовірно, з командиром. Перепитав, чи потрібно дві міни, відстрілявся та пішов до бліндажа – курити, чай пити. І тут ми на стрьомі, кожну міну виносимо до цього міномету так, нібито зараз наше життя закінчиться. Але, дивлюся на тих чуваків та думаю, – ні, щось ми перебрали з серйозністю”, – розповів Барабуха.
Воїн розповів, що приблизно через тиждень він та його побратими розслабилися:
“Просто починається якийсь комплекс Бога. Настає божевільна впевненість, яка легко минає, але вона заразна. Люди бачать все. Деякі навпаки починають більше боятися… З часом приходить якась золота середина – між тими чуваками, які в тапках стріляли з міномета, та нами, які тоді повісили на себе все та думали, що зараз буде найбільша в нашому житті війна”.
За його словами, у поведінці військових потрібен баланс – краще за потребою піти у підвал, або не виходити з бліндажа, якщо цього не вимагає бойове завдання. Військовий додає, що з часом військові на фронті починають берегти себе та своїх побратимів.