Україна почала будувати систему мінімальних запасів нафти й нафтопродуктів у момент, коли великі нафтобази вже перестали бути гарантією безпеки. У реаліях війни резервуар із пальним дедалі частіше стає не активом, а легкою мішенню для дронів і ракет.
Україна вже має нормативну основу для створення мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів. Йдеться про закон №3484-IX від 21 листопада 2023 року та постанову Кабміну №1455 від 20 грудня 2024 року, які визначають порядок формування, управління та функціонування цієї системи.
Формально модель наближена до європейської. Але якщо країни ЄС створювали свої резерви як страховку від ембарго, ринкових криз і логістичних перебоїв, Україна змушена будувати їх під постійними ракетними ударами, атаками дронів і розвідкою ворога.
За новими правилами відповідальність за формування запасів покладається на імпортерів, виробників та операторів ринку. Система передбачає електронний облік, банківські гарантії, контроль якості та поступове нарощування резервів.
У перший рік обсяг мінімальних запасів становитиме 3% від введених в обіг нафтопродуктів. Далі показник зростатиме щороку — до 24% з восьмого року.
Частину запасів дозволяється тримати в країнах ЄС. Це своєрідний страховий механізм на випадок масованих ударів по українській інфраструктурі.
Втім запас за кордоном має слабке місце — його ще потрібно доставити. А в умовах кризи час часто важливіший за сам ресурс.
Автори матеріалу звертають увагу, що держава детально прописала механізми обліку, гарантій та контролю, але не дала чіткої відповіді на головне питання — яким має бути захищене зберігання.
У сучасній війні ключове не лише те, скільки пального є в системі, а й скільки з цього запасу переживе масований удар.
Світ уже має приклади підземного зберігання. США після нафтових криз 1970-х створили Strategic Petroleum Reserve, розмістивши нафту у соляних кавернах на узбережжі Мексиканської затоки.
Німеччина також використовує соляні каверни для зберігання сирої нафти. Індія пішла іншим шляхом — побудувала стратегічні резерви у скельних сховищах.
Україна має власний досвід роботи з великими підземними енергетичними об’єктами через систему підземних сховищ газу. Саме це може стати технічною базою для нової моделі паливної безпеки.
Експерти вважають, що Україні не потрібен один великий “паливний бункер”. Найкраща модель — це багаторівнева система з великих стратегічних підземних вузлів, регіональних резервів, локальних запасів критичної інфраструктури та резерву за кордоном.
Окремо важливо зберегти мобільну логістику. Після 2022 року ринок уже навчився працювати “з коліс” — через бензовози, залізничні цистерни та тимчасові перевалочні пункти.
Саме поєднання поточної логістики й захищених запасів дає найбільшу стійкість. Один механізм забезпечує щоденний потік пального, інший — запас часу в кризовий момент.
Пріоритетом для підземного зберігання в Україні називають дизель. Саме він потрібен армії, аграріям, вантажній логістиці та генераторам.
За оцінками ринку, у 2024 році Україна імпортувала близько 7,56 млн тонн нафтопродуктів. Якщо система вийде на 24% річного обсягу, це означатиме створення запасу приблизно у 1,8 млн тонн.
Лише вартість самого пального може перевищити 1–1,5 млрд доларів. Окремо доведеться вкладати сотні мільйонів доларів у саму інфраструктуру зберігання.
Автори наголошують: питання не в тому, скільки це коштує, а що буде дешевше — створити резерв чи пережити паливний колапс у критичний момент.
Саме тому Україні радять починати не з масштабного мегапроєкту, а з пілотних сховищ. Ідея полягає в тому, щоб поступово створити модель, яку можна швидко масштабувати під нові виклики війни.