Оксана Онищенко, редакторка відділу освіти та науки ZN.UA зібрала дані про неочевидну загрозу, яка постала перед Україною – стати сировинним придатком-постачальником людських ресурсів.
Адже без жодних офіційних угод ми вже давно експортуємо до Європи та США своїх майбутніх лікарів, інженерів, науковців, слюсарів, атомників, будівельників.
По-перше, кількість охочих поборотися за місця в українських університетах почала падати.
Порівняно з довоєнним 2021 роком кількість вступників зменшилася 2024 року з 230,7 до 202 тисяч.
І нехай нас не заспокоюють цифри 2023 року — бум у вступній кампанії був спричинений студентами віком понад 25 років, які намагалися уникнути мобілізації.
Однак наступного, 2024 року, за допомогою змін у законодавстві цю лазівку було перекрито, що вплинуло й на кількість вступників: за даними МОН, які ZN.UA отримало у відповідь на запит, 2023 року на бакалавра вступало 54,3 тисячі абітурієнтів віком понад 25 років, а от 2024 року таких було лише близько 4 тисяч.
А що як зазирнути в далеке майбутнє, років за 11–12, коли до одинадцятих класів дійдуть нинішні першокласники?
Щороку їх стає дедалі менше. З довоєнного 2020/2021 навчального року і до нинішнього 2024/2025 їх кількість скоротилася на 142 тисячі. І вже зараз престижні школи в столиці, куди раніше можна було записати дитину тільки через великий конкурс та зв’язки, зменшують кількість перших класів і будуть раді всім, а дехто й узагалі не впевнений, що зможе набрати першачків.
Нинішні першокласники — це діти приблизно 2018–2019 року народження. Вони народилися, коли Україна скочувалася в демографічну яму, і це падіння досі триває. Натомість нинішні одинадцятикласники народилися якраз у роки розквіту народжуваності.
Тому навіть попри всі складнощі війни одинадцятикласників 2024/2025 навчального року більше, ніж 2020/2021: відповідно 234,5 тисячі проти 220 тисяч.
А от у перспективі ситуація відчутно зміниться, адже народжуваність різко падає.
Отже, коли наші першокласники підростуть, в Україні поменшає не лише студентів університетів, а й коледжів і профтехів.
Очевидно, що на кількість вступників дуже впливає війна: чимало молоді їде за кордон, багато хто опинився на окупованих територіях.
Як зауважила заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова на нещодавній зустрічі з львівськими освітянами, приблизна кількість українських дітей шкільного віку, які станом на сьогодні перебувають за кордоном, становить 2,1 мільйона, із них лише 358 тисяч учнів МОН «бачить в українській системі освіти». І одинадцятикласників серед них, як повідомило МОН у відповідь на наш запит, — лише 25 тисяч.
Це означає, що втратили зв’язок із офіційною системою української освіти 1 мільйон 742 тисячі школярів.
Друга цифра (358 тисяч. — О.О.) з кожним роком зменшується, — цитують Надію Кузьмичову на офіційній сторінці Департаменту освіти і науки Львівської ОДА. — З двох причин. Перша — з огляду на природний вихід із системи (йдеться про одинадцятикласників), друга — це коли ухвалюється рішення, що дитина буде навчатись у школі країни перебування.
По-друге, дедалі менше одинадцятикласників після закінчення школи йде вступати на перший курс українських університетів.
І це добре видно, якщо проаналізувати, який відсоток випускників шкіл подає заяви на вступ до українських університетів.
Якщо довоєнного 2021 року майже 70% випускників школи брали участь у вступній кампанії до українських університетів, то на вступ-2024 їх подавалося трохи більше половини.
Це не означає, що всі, хто не брав участі у вступній кампанії, підуть до закордонних університетів. Але можна очікувати, що таких буде чимало.
По-третє лави одинадцятикласників — потенційних вступників починають танути ще до того, як вони закінчують 11-й клас.
До вручення атестатів доходять не всі, хто починав навчання в старшій школі.
Ось гарна ілюстрація того, як ріділи ряди нинішніх одинадцятикласників: коли вони тільки починали навчання в 10-му класі (2023/2024 навчальний рік), їх було 243 тисячі, але до 11-го класу (2024/2025) дійшли не всі старшокласники: у вересні в 11-му класі їх було вже 234 тисячі.
Ми ще не знаємо, скільки одинадцятикласників цього року залишилося в школі до свята останнього дзвоника, але можемо порівняти такі дані по минулих роках, особливо з роком до повномасштабного вторгнення. Як видно, кожного навчального року з 11-х класів іде 7–11 тисяч випускників, в той час як 2021 року — лише 291.
І що далі?
Перед освітою стоять зараз абсолютно нові виклики, з якими ми раніше не стикалися. І вони вимагають кількох речей. По-перше, шукати ефективні обґрунтовані рішення, а не смажити шашлики з надією, що проблеми якось самі розсмокчуться. І по-друге, зрозуміти: те, що здавалося доцільним і раціональним до повномасштабного вторгнення, вже не завжди спрацьовує.
Оскільки за кордон їде молодь переважно з міст, школярі з маленьких містечок і сіл незабаром стануть головним ресурсом країни.
Підняти освіту там — це має стати пріоритетом держави. Це й раніше було важливо, а зараз є критичним.
Ще один крок, аби збільшити кількість вступників до українських ЗВО, — поліпшувати якість вищої освіти. Потрібно зменшити кількість університетів, залишити ті, що мають потенціал працювати якісно, і вкладати в них кошти. В принципі це вже почали робити в МОН і обіцяють продовжити.
Але якісна освіта неможлива без якісних студентів. Будьмо відверті — в нас зараз на вході до університету не працюють потужні фільтри, які допомогли б відібрати тих, хто здатний вчитися.
Коли вищою освітою розплачуються як соціальною пільгою (в нас багато пільговиків) — це не про якість. Усі мають вступати за знаннями, а соціально незахищеним потрібна допомога перед навчанням (житло, стипендія, підготовчі курси, де можна підтягнути знання), або після (висока стипендія, перше робоче місце тощо).
Ось куди треба було б вкладати грантові й державні кошти. І ще — в школи, зокрема й у селах і маленьких містечках.
А не у всі ці офіси, інститути та проєкти, що ростуть як гриби й дублюють один одного, а якість освіти в цей час падає.
В керівництві освітою на всіх рівнях потрібні небайдужі професіонали, бо наше майбутнє убивається не лише війною, а й некомпетентністю, інертністю та популізмом.
Вихід із демографічної та освітньої кризи потребує державної політики, побудованої не на інерції, а на прогнозуванні. Освіта — це не соціальна «витратна частина», а довгострокова інвестиція.