Ризик глобальної війни, безумовно, не був таким високим відтоді, як Америка була замкнена в екзистенційній битві проти СРСР. По всьому світу авторитарні режими зазнають краху. В епоху глобальної стагнації їхня нездатність виконати обіцянки щодо створення робочих місць, подолання бідності та зростання середнього класу виходить на перший план.
Параноїдально боячись внутрішнього інакомислення, автократи, таким чином, мають дедалі більше стимулів робити ставку на зміцнення своєї влади, зосереджуючись на зовнішніх ворогах, чи то через експансіоністські регіональні війни, чи то через ризиковані екзистенційні конфлікти проти Заходу.
Політичні події на глобальній арені та їхній звʼязок з початком Третьої світової аналізує колумністка видання The Telegraph.
Іран
Швидкоплинна криза, що спалахнула після атаки безпілотника на американську базу поблизу кордону Йорданії з Сирією, є чудовим прикладом нашої нової страшної реальності. Хоча Іран заперечує свою безпосередню причетність, очевидно, що він глибоко причетний до того, що є лише останньою з низки пов’язаних з Тегераном атак, спрямованих на те, щоб витіснити США з Близького Сходу.
З огляду на неминучу реакцію США, виникає питання: навіщо Ірану взагалі брати участь у такій безрозсудній авантюрі? Момент, який часто упускають у всіх звичайних спостереженнях про Іран як про божевільний, злий фундаменталістський режим, полягає в тому, що він також є режимом, який зазнає краху.
Занепад Ірану — одна з найдивовижніших історій сучасності. Це була одна з найбільших стародавніх цивілізацій, що мала вигідне розташування в центрі світової торгівлі і володіла одними з найбільших у світі запасами нафти і газу. Але скам’яніла і недолуга теократія перетворила її на пожежу на смітнику. Її інфраструктуру можна порівняти з інфраструктурою зруйнованої війною держави, половина населення живе в бідності.
У міру того, як приховати масштаби каліцтва, заподіяного муллами нації, стає неможливо, а протестні рухи зростають, режим, що зазнає поразки, намагається відволіктися від своїх невдач, подвоївши давні амбіції утвердитися як регіональний гегемон, створивши “шиїтський півмісяць”, який може функціонувати як оборонний сектантський щит проти сунітів і західних невірних, так і як об’єкт імперіалістичної гордості. Становлення ядерної держави, безумовно, має вирішальне значення для такого бачення.
Справжня небезпека може полягати не в тому, що Іран стає справді потужнішим, а в тому, що його лідери знають, що час грає не на їхньому боці. Так, Тегерану, ймовірно, залишилося лише кілька років до створення ядерних боєголовок для балістичних ракет. Але в міру того, як його економіка просідає, режим може підозрювати, що йому буде все важче виправдовувати вартість цієї програми перед своїми непокірними громадянами.
Це перегукується із закономірністю, яку історики виявляють впродовж усієї історії. Попередні світові війни вчать нас, що війни починають не впевнені та успішні країни, а роз’їдені та шизофренічні, які страждають від грандіозних ілюзій та смертельного страху перед майбутнім.
Росія
Сьогодні цей парадокс крихкого агресора розігрується не лише в Ірані, але й у ще більш жахливій мірі в Росії. Режим Путіна продемонстрував приголомшливу нездатність використати внутрішні переваги Росії — не в останню чергу її обмеженість у природних ресурсах — для підвищення рівня життя і створення процвітання.
Значна частина російського населення живе на межі злиднів, а країна застрягла в нафтовій пастці, в яку зазвичай потрапляють країни третього світу. Державне хижацтво, повзуча монополізація, кумівство та бароковий всесвіт брехні призвели до того, що здобутки від ринкових реформ 1990-х років були змарновані.
Путін, у відповідь, намагається зупинити економічний і демографічний спад і відволіктися від своїх невдач вдома за допомогою завоювань. Хоча її називають ведмедицею, пострадянська Росія більше схожа на медузу, яка після смерті продовжує виділяти руйнівні токсини у воду, а її атакуючі клітини безконтрольно стріляють навіть після обезголовлення.
Знову ж таки, що може зробити Росію ще більш небезпечною, так це те, що її вікно для “одужання”, як передбачав Путін, звужується. Якщо нинішні тенденції збережуться, то вже за кілька десятиліть Росія стане геополітичним дріб’язком, який поступатиметься в силі навіть таким африканським державам, як Нігерія, що зростають.
Китай
Можна навіть припустити, що згущення хмар у Китаї може означати, що Пекін заграє з цивілізаційною війною із Заходом. Одноразова грандіозна стратегія Сі Цзіньпіна — підтримувати виняткові темпи зростання, в основному за рахунок державних інвестицій — зазнала краху. Він відреагував на це зміщенням Китаю в бік військово-автократичної моделі — від реалізації Китайської мрії до бачення Великого Китаю. Його нова стратегія “військово-цивільного злиття”, яка має на меті зробити Китай найбільш технологічно розвиненою військовою потугою у світі, відображає цей поворот.
Не є немислимим і те, що Китай може підвищити ризики нової світової війни шляхом вторгнення на Тайвань. Сі знає, що у нього може бути лише обмежений час для дій; хоча вважається, що до 2027 року Пекін матиме військову перевагу над США в Тайванській протоці, враховуючи скорочення населення і стагнацію економіки, залишається відкритим питання, як довго це може тривати.
Захід та його козир
Загальноприйнято вважати, що якщо Третя світова війна і виникне, то випадково. Але ми повинні розглядати можливість того, що авторитарні лідери, замучені перспективою смерті в разі втрати влади, захочуть реалізувати стратегії виживання, які, будучи ірраціональними для нас, здаються глибоко раціональними для них. Вони можуть становити загрозу виживанню людства нарівні, скажімо, з недостатньо захищеними лабораторіями з патогенними мікроорганізмами або неконтрольованою еволюцією штучного інтелекту.
Ризик посилюється в епоху, коли диктатори-вигнанці щиро вважають, що вони можуть перемогти. Переходячи до ядерної доктрини “першого удару”, Росія все більше переконується, що має перевагу в разі ядерної війни. Іранський режим, який пережив ціле покоління ізоляції, цілком може страждати від “зарозумілості виживання”.
Захід, якщо він хоче стримати авторитарну загрозу, повинен буде використати те, що є його власним небезпечним козирем: власну непередбачуваність, притаманну демократії.
Від нормалізації відносин з Китаєм у 1970-х роках, яка стала сюрпризом для Радянського Союзу, до напрочуд рішучої реакції на вторгнення в Україну, Захід викликає страх у його ворогів, оскільки вони ніколи не можуть достеменно знати, що він зробить далі. Можливо, йому доведеться знову кинути кості, щоб зберегти свою перевагу.
Відомості про авторку: Шерелль Джейкобс — провідна колумністка британського видання The Telegraph, яка висвітлює широкий спектр політичних та економічних питань як внутрішнього, так і глобального масштабу.