Путін втрачає Кавказ: російський вплив у регіоні стрімко зменшується

Поки Росія продовжує війну проти України, різко погіршилися її справи на Південному Кавказі. У чому причина конфліктів РФ з Азербайджаном та Вірменією і чи ослабне російський вплив у регіоні далі – йдеться у матеріалі журналіста РБК-Україна Романа Кота .

Російські силовики грубо затримують десятки азербайджанців, в Азербайджані жорстко «пакують» російських ФСБшників, Z-блогери закликають до ракетних ударів по Баку і розповідають про «брудних азербайджанських нацистів». хочуть закрити російські пропагандистські канали

Ці бурхливі події буквально протягом кількох останніх днів демонструють, як Росія втрачає свій вплив на Південному Кавказі. До останнього часу вважалося, що справи Москви в регіоні, навпаки, виглядають дуже непогано. Особливо коли минулого року Росія змогла закріпити свій вплив у, здавалося б, найнедружнішій із країн – Грузії, де протести проти фальсифікації виборів нічим не завершилися.

Водночас відносини Кремля з двома іншими державами регіону, Азербайджаном та Вірменією завжди виглядали досить міцними. Однак зараз відразу дві паралельні кризи стрімко віддаляють їх від Москви.

Атака на діаспору

Початок конфлікту між Баку та Москвою поклав затримання в Єкатеринбурзі понад 50 громадян Азербайджану у нібито нерозкритій кримінальній справі більш ніж двадцятирічної давності. Двоє з них невдовзі померли. У свідоцтві про смерть одного з чоловіків – Зіяддіна Сафарова , виданому російською владою, було вказано смерть внаслідок гострої серцево-легеневої недостатності. Проте судмедекспертиза Азербайджану встановила, що Сафаров помер унаслідок численних переломів та тяжкого травматичного шоку.

Азербайджанська влада різко засудила дії Росії. Більше того, всі культурні заходи, які планували проводити російські державні та приватні організації, було скасовано.

Пізніше у Баку затримали двох агентів ФСБ Росії, які діяли під прикриттям у пропагандистській агенції «Sputnik Азербайджан». Крім того, прокуратура країни порушила кримінальну справу проти російських силовиків за фактом тортур та вбивств. Сама ця стаття є безпрецедентною для Азербайджану – її намагалися раніше не використовувати, адже й до самого Баку у цьому контексті є чимало претензій правозахисників.

Події в Єкатеринбурзі можна було б віднести до ексцесу виконавця – недолугих дій місцевих російських силовиків. І саме такий меседж транслює центральна влада із Москви. Проте є кілька деталей, які свідчать про інше.

По-перше, кримінальній справі з вбивства, за якою затримали азербайджанців, вже 24 роки.

Раніше Азербайджан намагався балансувати між різними центрами впливу на Південному Кавказі, зокрема з Росією. Для цього була ціла низка причин: бажання використовувати Росію як противагу Туреччині та іншим впливовим силам, і суто економічні міркування. Свого часу навіть розглядалася можливість постачання російського газу до Європи під виглядом азербайджанського. І, нарешті, важливим залишається питання діаспори. На території РФ, за різними оцінками, проживає 1,5-2 млн. азербайджанців.

«У відносинах з Росією Азербайджан докладав максимум зусиль, щоб уникати якихось ескалацій з тієї простої причини, що велика кількість етнічних азербайджанців у Росії. І для Москви наявність трудових мігрантів з Азербайджану, Таджикистану, інших країн – це такий елемент тиску», – сказала РБК-Україна колишня представниця державних установ Азербайджанської Республіки в Україні Марина Гончарук .

Ця ситуація змінилася в міру того, як країна зміцнила свої економічні позиції, насамперед щодо видобутку енергоносіїв. Особливо на тлі війни Росії проти України, в яку Москва вкладає більшість своїх ресурсів.

Що стосується Азербайджану, то його влада зацікавлена ​​не у підпорядкуванні Росії, а у проведенні багатовекторної зовнішньої політики, що наголошує на незалежності та наполегливості Азербайджану, сказав РБК-Україна аналітик з питань Південного Кавказу Польського інституту міжнародних відносин Войцех Войтасевич .

Баку може дозволити собі таку позицію завдяки перемозі в Карабаху, сильній армії, а також військовій підтримці Туреччини та Ізраїлю. Тому силовий тиск на Азербайджан є малоефективним.

«Через конфлікт в Україні Росія зараз надто слабка, щоб здійснювати військове втручання у регіоні Південного Кавказу для тиску на окремі країни. Рано чи пізно Кремль зрозуміє, що закулісні переговори з Ільхамом Алієвим (президентом Азербайджану – ред.) дадуть кращі результати, ніж відкрита конфронтація», – зазначив Войтасевич.

Проте наслідки цієї конфронтації вже є – щодо можливостей РФ впливати на внутрішню політику Азербайджану.

П’ята колона Москви в Азербайджані

«Найбільш примітно в кейсах, коли відносини Баку та Москви напружуються і виникають кризові моменти – це те, що в Азербайджані нарешті побачили, наскільки велику загрозу національній безпеці становить «російський сектор». Насамперед це мережа російськомовних шкіл та університетів, а ширше – всі, хто працює з Росією. Тому що «російський сектор» – це про виховання лояльності та симпатії насамперед до Росії», – наголосила Гончарук.

Вперше подібне можна було спостерігати після того, як у грудні минулого року російська ППО збила літак «Азербайджанських авіаліній». Тоді загинули 38 людей. Росія офіційно не визнала своєї провини, хоча Путін вибачився перед Алієвим за «трагічний інцидент». Азербайджан, зі свого боку, наполягає на визнанні відповідальності РФ, покаранні винних та виплаті компенсацій.

«В Азербайджані є певна громадська ієрархія і коли адміністрація президента видає якесь розпорядження, або коли у верхівці держави є якесь невдоволення Росією, то суспільство все це підтримує. І коли росіяни збили цей літак, то і президент Алієв був дуже різкий у висловлюваннях, і продержавні експерти та журналісти, але «російський сектор» не підтримав цю лінію державного невдоволення. Навпаки, вони почали виправдовувати Росію», – зазначила експерт.

За її словами, в керівництві країни зрозуміли, що відповідні агенти російського впливу в кризових ситуаціях можуть виступити як «п’ята колона». посиляться.

Але поки що ескалація між обома країнами тільки зростає: і Росія, і Азербайджан буквально щодня роблять нові та нові взаємно недружні кроки.

Пашинян проти церкви

Примітно, що паралельно з ескалацією між Росією та Азербайджаном помітно охолоджуються відносини між РФ і Вірменією. Як і заведено у світовій політиці, принцип «ворог мого ворога – мій друг» працює далеко не завжди.

У Вірменії останніми днями події теж розвиваються дуже драматично. 25 червня у країні провели серію резонансних затримань. Серед арештованих – кілька священнослужителів панівної в країні Вірменської апостольської церкви (ААЦ), зокрема архієпископ Баграт (Галстанян), який очолював багатотисячні протести проти уряду минулого року. Також був затриманий російський олігарх вірменського походження Самвел Карапетян .

Водночас прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян розпочав відкритий конфлікт із керівництвом ААЦ. Серед іншого він вимагає відставки її предстоятеля Гарегіна II.

Влада країни повідомила про викриття мережі, яка планувала «силове захоплення влади». При цьому близькі до влади вірменські медіа та громадські особи натякають на російський слід. Поки що переконливих доказів цьому немає, але такий сценарій справді міг мати місце, враховуючи ситуацію навколо Вірменії.

Войцех Войтасевич наголосив, що Вірменська церква спочатку виступала проти Нікола Пашиняна. Це пояснюється її тісними зв’язками зі старим політичним режимом у Вірменії, який було знесено під час оксамитової революції 2018 року, а також зв’язками з Росією.

У цьому контексті постать затриманого олігарха – Самвела Карапетяна – є ключовою. Хоча його основний бізнес знаходиться у Росії, він контролює оператора національної енергетичної мережі Вірменії. Саме це, на думку слідства, давало Карапетяну можливість дестабілізувати ситуацію у країні. Крім того, напередодні затримання він виступив із відкритою підтримкою дій церкви проти влади.

«Москва прямо зацікавлена ​​в тому, щоб церква піднялася проти уряду і щоб саме церква стала частиною кампанії, яка спрямована на розхитування ситуації всередині країни. І, власне, відрядження Самвела Карапетяна до Єревану викликане саме цими міркуваннями», – додав у коментарі РБК-Україна вірменський політолог Рубен Меграбян.

Вербальна ескалація між владою країни та церквою вийшла на найвищий рівень: один із священиків «запідозрив» Пашиняна в тому, що той пройшов процедуру обрізання, натомість прем’єр запропонував церковникам наочно довести протилежне.

А речник вірменського парламенту Ален Симонян у контексті поточних подій запропонував взагалі відключити в країні російське телебачення через втручання у внутрішні справи Вірменії.

Єреван на роздоріжжі

Вірменія зараз переживає період хворобливих трансформацій. Після програшу Азербайджану у війні 2020 року та повної втрати у 2023-му Нагірного Карабаху – невизнаної республіки на території Азербайджану, де абсолютна більшість населення складали вірмени – Єреван намагається остаточно замиритися з Баку.

Крім того, уряд Пашиняна відновлює відносини із Туреччиною. 18 червня вірменський прем’єр здійснив перший за десятиліття офіційний візит до Анкари. Офіційні контакти з Туреччиною, як і з Азербайджаном, фактично припинилися на початку 90-х, коли вірменські війська взяли під контроль Нагірний Карабах.

Одним з наслідків стало те, що кордони Вірменії з двома ключовими сусідами були закриті протягом десятиліть. Єдине наземне сполучення з зовнішнім світом здійснювалося тільки через Іран і Грузію. Одночасно відбувається поступовий вихід країни з російської орбіти (зокрема фактична зупинка активності в ОДКБ) та посилення співпраці з Євросоюзом – аж до майбутнього референдуму про намір вступити до ЄС.

«Це, звичайно, не одноактний процес. Він досить трудомісткий, потребує переосмислення. Але цей процес, можна сказати, необоротний. Є певна втома від цих конфліктів. Є розуміння того, що формулою вічності вірменської держави є мир із сусідами», – наголосив РБК-Україна Рубен Меграбян .

Експерт підтвердив, що більшість, але не всі, вірмени із цим згодні. Тим більше, що Азербайджан як сильніший бік може диктувати Єреванові свої умови під час остаточного примирення.

Ключовими у цьому плані будуть парламентські вибори у Вірменії наступного року. За словами Войцеха Войтасевича, популярність Пашиняна, його уряду та правлячої партії набагато нижча, ніж під час останніх парламентських виборів у 2021 році, не кажучи вже про 2018 рік і оксамитову революцію.

“Громадянський договір” (партія Пашиняна – ред.) може розраховувати на підтримку в 11-18%. За інші політичні партії хочуть проголосувати кілька відсотків вірмен. Пашинян сподівається, що на виборах його підтримають понад 30% виборців, і враховуючи слабкість опозиції, це дасть йому понад 50% місць у парламенті, тобто більшість», – зазначив експерт.

За його словами, у ході передвиборчої кампанії Пашинян має намір похвалитися гарною економічною ситуацією в країні, зближенням з Євросоюзом, перспективами здобути безвізовий режим з Європою, зниженням залежності від Росії, встановленням миру з Азербайджаном, а також підписаним стратегічним партнерством із США. Саме тому він так наполегливо домагається підписання мирного договору та нормалізації відносин із Туреччиною.

У Кремлі цьому протиставляють гібридні методи впливу. «Росія готує дестабілізацію, Росія в щоденному режимі здійснює кроки, спрямовані на дискредитацію уряду Вірменії, на дестабілізацію суспільства за допомогою дезінформаційних компаній.

***

Фактично, це останній шанс для Росії зберегти вплив на регіон за принципом divide et impera – розділяй та володарюй.

«Росія побоюється, що якщо Азербайджан підпише мирний договір з Вірменією, остаточно поклавши край карабахській війні, вона більше не зможе грати на вірмено-азербайджанському конфлікті, щоб розширити свій вплив у регіоні», – наголосив Войтасевич.

За його словами, Кремль прагне змінити політику Азербайджану на більш проросійську, а щодо Вірменії – домогтися усунення Пашиняна та приходу до влади проросійського уряду.

Тому ставки у «великій грі» на Південному Кавказі надзвичайно високі, і від Росії слід очікувати дедалі більше ворожих кроків. Водночас, ресурсів для повноцінного втручання у справи регіону вона має дедалі менше. Як не парадоксально, певною мірою Вірменію та Азербайджан рятує Україна, перемелюючи російські сили на своїй території.