Макрон вже завдав Путіну поразки

Вісім десятиліть після Другої світової війни французька дипломатія постійно балансувала між атлантичною солідарністю, що забезпечувала безпеку країни, і постійним дистанціюванням від США, яке демонструвало їй самій і всьому навколишньому світу La Grandeur de la France (Веч Франції).

Друзі Франції належали до цієї французької зовнішньополітичної моди з розумінням та з певною часткою іронії.

Про це говорить експерт Андрій Піонтковський,  пише kasparov.ru

Але, жодного разу за ці 80 років ніхто не міг припустити, що настане момент світової історії, коли La Grandeur de la France виявиться затребуваною не риторично, а до повної загибелі всерйоз, і від того, чи є це Grandeur чи ні, залежатиме доля людства .

Вороги Свободи, сили абсолютного зла не випадково обрали момент свого нападу на Україну та Ізраїль з метою тотального знищення цих країн. Вони уважно спостерігали за внутрішньополітичною еволюцією США. Дві ракові пухлини – трампізм праворуч та прогресизм ліворуч – розростаються останні роки, роз’їдаючи традиційний американський політичний центр і фатально підриваючи здатність США виконувати роль Лідера Вільного Світу.

Росія, як відомо, двічі (царська та радянська) злиняла за три дні. Байден, на відміну від Обами та Трампа, сприймав себе (принаймні на риторичному рівні) Лідером Вільного світу. Але за три роки його президентства лідерство США злиняло остаточно, залишивши по собі величезну дірку у системі міжнародної безпеки.

Допомога Україні блоковано у Конгресі трампістами вже майже півроку. Реальна перспектива приходу до овального кабінету шанувальника Путіна, який не приховує своєї ворожості як до України, так і до європейських союзників США.

У цю чорну годину нового 1938 року для України, що б’ється, і для всіх нас, які вважають себе часткою Вільного світу, з’явилася надія. Президент французької республіки Еммануель Макрон , оцінивши навислу над його країною безпрецедентну загрозу її безпеці, звернувся до міста та світу з низкою дуже важливих тез. У своїй попередній колонці я позначив їх як Доктрину Макрона:

1. Франція зробить усе можливе завдати поразки Росії у її війні з Україною.

2. Франція, як і низка її союзників, готові послати свої збройні сили в Україну.

3. Французькі (та британські) військові фахівці вже беруть участь в обслуговуванні поставлених нами Україні ракетних систем «Storm Shadow» та «Scalp».

4. Ми не збираємося більше допомагати нашому ворогові, заздалегідь накладаючи на себе якісь червоні лінії, що обмежують нашу підтримку України.

5. Щодо ядерного шантажу диктатора, нагадую, що Франція теж має ядерну зброю.

Не відправивши в Україну додатково жодного французького військовослужбовця і ще не поставивши Україні жодного літака, Макрон вже завдав Путіну серйозної психологічної та політичної поразки. Він позбавив агресора найефективнішого його інструменту у злочинній війні – здатності паралізувати політичну волю Заходу, змушуючи того знову і знову накладати він горезвісні червоні лінії.

Яким разючим контрастом з позицією Макрона став візит до Києва радника Президента США з національної безпеки Джейка Саллівана , який відбувся в ті ж дні .

Салліван приїхав у найважчий для України, позбавлений американської військової допомоги, момент із ганебною та жахливою вимогою з боку США – припинити удари по російських нафтопереробних заводах. Більше бензину для російських літаків, які несуть смерть українським містам, вимагав радник доброго дідуся Байдена. Дідусе це виявляється потрібне для якихось його передвиборних розкладів.

Але повернемось до доктрини Макрона. Цінність будь-якої політичної перемоги під час війни вимірюється одним критерієм – здатністю втілитись у перемогу військову. У нашому конкретному випадку – призвести до заявленої Макроном мети поразки Росії.

Я не маю інсайдерів у французькому Генеральному штабі, але я можу поділитися своїм баченням сценарію реалізації цього задуму.

Але спочатку кілька зауважень щодо характеру російсько-української війни. Структура цієї війни – динамічна суперпозиція двох дуже різних воєн. Перша це класична війна на виснаження вздовж майже тисячокілометрової лінії зіткнення сторін, в якій Росія теоретично має перевагу через свій більший мобілізаційний потенціал і традиційно меншу в російському суспільстві цінність людського життя.

Але російська військова машина має ареал крайньої вразливості. Це Кримський острів. Бій за нього і є, як сказав би Карл фон Клаузевіц, психологічний центр тяжкості усієї російсько-української війни. І в цьому другому компоненті війни Україна вже продемонструвала свою очевидну перевагу. Не маючи ні флоту, ні сучасної авіації, Україна викинула із Севастополя Чорноморський флот РФ і щодня знищує військові об’єкти РФ на всій території півострова.

Сформульовані вище 5 тез Доктрини Макрона взаємопов’язані і їх математично випливає необхідний сценарій поразки Росії.

Coalition of willing (Франція, Велика Британія, Швеція, Польща, Фінляндія, Румунія, Канада, Голландія…) відмовляється від найбезглуздішої червоної лінії, накладеної Європою на себе на вимогу США – вимоги, щоб сучасні західні літаки, що надаються Україні, пілотувалися виключно пілотами із українськими паспортами. По-перше, це згубне самообмеження вже затягнуло щонайменше на рік перебіг руйнівної для України війни. По-друге, якщо продовжувати йому тупо слідувати, ми в кращому разі отримаємо 30-40 розрізнених літаків, які не стануть вирішальним фактором у цій битві. Для вирішального перелому потрібні сотня-півтори і не просто індивідуальних літаків, а злагоджені підрозділи французьких Mirage, британських Typhoon, шведських Gripen.

До речі, на цих носіях зовсім іншими фарбами заграють ті самі “Storm Shadow” і “Scalp”, на дальність яких теж не буде накладатися жодних обмежень.

Приблизно так здається мені реалізація доктрини Макрона. Український прапор над Севастополем автоматично означатиме поразку Росії, і політичну, принаймні, смерть кремлівського упиря.

Так само як взяття французами та англійцями Севастополя 9 вересня 1855 вирішило результат тієї Кримської війни. Микола I, що затіяв її, розсудливо помер на півроку раніше.