Китай стоїть перед дилемою

Прогресивні економісти зазвичай вважають величезний пакет економічних стимулів, прийнятий Китаєм у відповідь на світову фінансову кризу 2008—2009 років (його розміри сягали 12,5% ВВП), сміливим та майстерним кейнсіанським рішенням: будь-який уряд має намагатися його повторити. Дифірамби Китаю співали також Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, а з ними і країни, що розвиваються, які виграли від сировинного буму, що почався незабаром.

Втім, придивившись, економісти побачили складнішу картину. Не можна заперечувати, що мегастимули були ефективними в короткостроковій перспективі, але вони спотворили якість економічного зростання в Китаї та посіяли насіння багатьох проблем, від яких зараз страждає країна. Тим самим була потрібна широка переоцінка ролі держави в управлінні економікою. Як з’ясувалося, якщо в держави надто багато контролю, вона зазвичай приносить більше шкоди, ніж користі.

Зрозуміло, держпідтримка не обмежилася лише одним пакетом стимулювання економіки, який Китай реалізував у період із кінця 2008 року до 2010 року. Дозволивши місцевій владі робити позабюджетні запозичення (що фактично стало гарантією для облігацій місцевих будівельних компаній), Китай надав велику підтримку двом галузям – будівництву інфраструктури та нерухомості. Це стимулювання тривало ще десять років. В результаті на ці дві галузі зараз припадає приблизно третина загального попиту Китаю, що набагато більше за рівень ЄС, Японії та США.

У доповіді для нещодавньої конференції Інституту Брукінгса економіст з Прінстона Вей Сюн і його співавтори запропонували протверезну оцінку впливу державного стимулювання, що затягнулося, в Китаї на активність приватного сектору. і роздрібних продажів у період з 2002 по 2008 роки. Примітно, що в період з 2011 по 2019 роки ця кореляція повністю зникла.

Ці висновки узгоджуються з висновками іншого дослідження, яке я раніше провів разом із Юаньченем Яном із МВФ: ми писали, що у будівельному секторі Китаю знижується прибутковість після багатьох років надмірного будівництва. Ринок житла виявився перенасиченим, і ціни у багатьох містах різко впали. Оскільки на частку нерухомості припадає значна частина багатства китайських домогосподарств, не варто дивуватися, що впав споживчий попит, і це спровокувало дефляцію, хоча офіційні цифри зростання ВВП, як і раніше, коливаються близько 5%.

Західних аналітиків часто засмучує небажання китайської влади затвердити великий пакет заходів стимулювання для підвищення споживчого попиту, як це зробила Америка з її грошовою допомогою під час пандемії Covid-19. Але вони часто не помічають той ключовий момент, на якому наголошують Вей та його співавтори: у Китаю гібридна економіка, в якій роль держави більша, ніж у будь-якій розвиненій країні.

Роками китайська влада могла зберігати статус-кво, посилаючись на швидкі темпи зростання економіки. Але сьогодні вага цього аргументу значно зменшилася. Якість зростання неухильно знижується, і рано чи пізно стане неможливо маскувати фундаментальні слабкості в економіці за допомогою бухгалтерських хитрощів та непродуктивних інфраструктурних проектів. Єдиний стійкий шлях до пожвавлення темпів зростання — передача центральним урядом (що останні десять років агресивно консолідувала владу) частини своїх повноважень місцевим органам влади та, що особливо важливо, приватному сектору.

Через торговельну війну, розпочату президентом США Дональдом Трампом , завдання відродження динамізму в приватному секторі стає для Китаю ще більш невідкладним. Експортний сектор залишається найбільш динамічною та глобально конкурентоспроможною частиною китайської економіки, з ним пов’язані головні надії країни на зростання продуктивності та звільнення від нинішніх «хвороб». Але цей мотор забарахлив, тому влада зобов’язана шукати нові джерела зростання, і лише приватний сектор здатний допомогти у вирішенні цього завдання.

Можна захоплюватися економічними досягненнями Китаю за останні десятиліття, але масштабне стимулювання економіки після 2008 року не стало безумовним успіхом, попри твердження багатьох прогресивних кейнсіанців. Більше того, ця історія має стати для всіх застереженням.

Одним із її результатів виявилося зростання співвідношення боргу до ВВП, що додатково обмежує можливості стимулювання економіки державою. За прогнозами “Бюджетного моніторингу” МВФ, до 2027 року держборг Китаю перевищить 100% ВВП, а з урахуванням боргу корпорацій та домогосподарств він перевищить 300%. На це можуть заперечити, що завдяки низьким відсотковим ставкам Китай впорається з таким борговим тягарем, але варто нагадати, що колись те саме говорили про США. Подібно до Японії, Китай може тривалий час зберігати відсоткові ставки на низькому рівні за допомогою фінансових репресій, але ймовірною платою за це буде уповільнення темпів зростання економіки. Досвід Японії протягом останніх 30 років допомагає побачити, куди може привести цей шлях.

Китайська влада креативна і вміла, але вона сама створила деякі зі своїх нинішніх проблем. Чи зможуть вони знайти вихід із цього скрутного становища, чи Китай перетвориться на чергову жертву пастки середнього доходу, поки що невідомо. Але вже зараз відомо, що надії на повторення 2008 року — це глибока помилка. Добре продумані стимули, спрямовані на збільшення споживчих витрат, могли б допомогти, але тільки в тому випадку, якщо попит приватного сектора стане їхнім головним каналом.