На Голосіївському проспекті, 8, де колись стояли червоні цегляні корпуси легендарної пивоварні Карла Шульца, сьогодні залишилися лише занедбані будівлі та спогади про те, як Київ ставав європейською промисловою столицею. Завод, який понад століття тому здобував нагороди на міжнародних виставках та варив пиво навіть для вищого партійного керівництва, перетворився на чергову жертву байдужості до власної історії. Щоб створити та розвинути це підприємство, знадобилося 100 років, а щоб знищити — вистачило й десяти.
Як одне з найстаріших київських підприємств пережило дві світові війни та радянську націоналізацію, але не змогло вистояти в сучасних реаліях.
Як німецька родина перетворила невелику броварню на пивну імперію
Деміївка виникла наприкінці 18 століття як село, що належало Михайлівському Золотоверхому монастирю та Києво-Печерській лаврі. З появою залізниці у 1870-х роках розпочався стрімкий розвиток місцевості. Наприкінці 19 століття тут уже було велике робітниче селище з цілою низкою заводів — цукровим, сухарним військового відомства, мінеральних вод, рослинних олій, скляним, цегельним.
Пивоварний завод родини Шульців виріс із невеликого кустарного виробництва, відомого ще з початку 19 століття. Деякий час управляв заводом поміщик Фелікс Березовський, який у 1865 році передав броварню в оренду пруському підданому Йогану-Генріху Самойловичу Шульцу.
Шульц тоді виконував обов’язки майстра, безпосередньо керував працівниками. Досвідчений професіонал швидко збільшив потужність броварні. Після 1870 року він придбав завод у Понятовського, а в наступні 10 років скупив на Деміївці понад 3 гектари суміжної землі.
У 1881 році Генріх Шульц помер. Його майно успадкувала дружина Амалія-Розалія Ернестівна та ще малі діти. Карлу-Генріху Шульцу було тоді лише 13 років. Амалія продовжила бізнес чоловіка, закінчила розпочате будівництво, придбала нове устаткування. Жінка керувала заводом майже 20 років.
Карл Шульц будував не лише завод: як пивовар дбав про соціальну сферу столиці
У 1900 році всі нащадки розділили спільний спадок. Майно перейшло в рівних частках до трьох синів Генріха Шульца, удова та доньки отримали гроші. Карлу-Генріху Генріховичу залишився завод з усім нерухомим і рухомим майном.
Карл Шульц був людиною активною та відповідальною. Він став у 1897 році акціонером “Парової фабрики шоколаду і цукерок під фірмою “Валентин Єфімов“. Був почесним наглядачем Деміївського училища, почесним опікуном Деміївського вільно-пожежного товариства, почесним членом Боярського попечительства дитячих притулків, скарбником Товариства розповсюдження у Києві середньої комерційної освіти та членом піклувальної ради Комерційного училища.
Шульц поступово вдосконалював підприємство, встановив дві парові машини, влаштував електричне освітлення, артезіанську свердловину, розширив торгівельну мережу магазинів по Києву. У 1913 році потужність заводу становила 600 тисяч відер пива на рік, тут працювало 50 робітників. У 1910-х роках він докупив ще кілька приватних ділянок поряд із заводом. У 1912 році заводські корпуси та обладнання оцінювалися вже у 436 тисяч рублів.
Колись промислові споруди будували як фортеці на століття
Про точну забудову заводу детальних відомостей не збереглося — креслення загубилися в архівах. Але первісний вигляд історичних споруд можна побачити на чудовому фірмовому бланку підприємства. Будівлі вирішені у так званому цегляному стилі з елементами оборонної архітектури. Більшість дореволюційних заводів Києва мали схожий архітектурний образ.
Архівні розвідки виявили кілька планів території заводу та детальні описи будівель. По центру ділянки площею 2 десятини та 300 квадратних сажнів стояв різновисотний великий корпус бродильного відділення (2-3-4-поверховий) з підвалом для зберігання пива.
На правій межі ділянки розташовувалося кілька корпусів. До 3-4-поверхової сушильні із солодовнею прилягало 3-поверхове варильне відділення, далі — котельня зі складом вугілля. По периметру заводу містилися 1-2-поверхові будиночки. На лінію вулиці виходили житлові будинки і контора заводу. Житло призначалося і для родини Шульців, і для працівників підприємства. Частину території займав великий сад.
Архітектором споруд, ймовірно, був відомий Володимир Ніколаєв. Він наприкінці 19 століття виконав розбудову сусіднього підприємства на Деміївці — казенного винного складу №2. Його рука впізнається і в архітектурі заводу Шульців.
Перша світова війна знищила династію броварів за лічені місяці
Доля Карла-Генріха Шульца виявилася непростою. Більшість членів родини залишалися німецькими підданими, хоча мешкали в Києві багато десятиліть. З 1911 року Шульц намагався отримати російське підданство, але це йому не вдалося.
Коли у 1914 році розпочалася Перша світова війна, нерухоме майно було секвестровано, а самого підприємця вислали до Сибіру. Дружина Маргарита Шульц мала від чоловіка довіреність на ведення усіх справ та управління заводом, тому її залишили керувати підприємством.
Справа Карла Шульца спочатку вирішилася на його користь. Йому навіть дозволили повернутися з Красноярська до Києва. Але вже у січні 1916 року Шульца заарештували разом із дружиною та братом-інженером. Родину вдруге терміново вислали. Так закінчилася епоха німецької династії броварів, яка розвивала пивоваріння Києва 50 років.
Оскільки під час Першої світової війни діяв “сухий закон”, завод виробляв безалкогольні солодові напої. Виробництво пива відновилося у 1917 році, але його обсяги значно скоротилися, зменшилася кількість працівників.
Радянська доба: коли пиво з Деміївки варили за “спецзамовленням” для партійного керівництва
У 1923 році завод орендував громадянин Цукерман. Завод продовжував варити пиво і в період німецької окупації 1941-1943 років. Коли німці залишали Київ, вони вивезли значну частину устаткування, писала історикиня архітектури Києва та пам’яткознавиця Олена Мокроусова для “ТиКиїв”.
У 1951-1952 роках запланували велику реконструкцію архітектурного комплексу. Проєкт розробив інститут “Укрхарчопромпроект”. Передбачалося дві черги будівництва: реконструкція у старих межах та розширення з новим будівництвом. Частину будівель планували залишити, а частину розібрати під нові споруди.
В межах розширення планувалося звести новий чотириповерховий адміністративний корпус з клубом, їдальнею та дитячим садком. У парадній частині хотіли виконати художньо оформлену керамічну огорожу — тоді архітектурна кераміка була популярною. Серед інших нездійснених робіт — проєкт залізобетонних силосів у вигляді циліндрів 17 метрів заввишки та робочої башти для зберігання зерна. Один з житлових будинків по лінії вулиці планували віддати під школу пивоварів.
Масштабну реконструкцію не реалізували, але виробництво було добре налагоджено, пиво вважалося якісним. Протягом багатьох років його постачали за “спецзамовленням” для вищого партійного та державного керівництва. Завод Шульца став Київським пивзаводом №1 і продовжував працювати десятиліттями.
Десять років на знищення: як історична забудова перетворилася на об’єкт інтересу забудовників
У 1993 році Київський пивзавод №1 став закритим акціонерним товариством. У 2000-х роках завод придбала компанія “Сармат”. Нові власники обіцяли модернізацію, але цього не сталося. У 2003 році тут провели останню варку 180 гектолітрів пива. Обладнання вивезли, робітників звільнили.
