Як Росія насправді бачить закінчення війни — Foreign Policy

Протягом деякого часу серед західних політиків, експертів і широкої громадськості точаться дискусії щодо того, як має закінчитися війна в Україні. Такі ж самі розмови відбуваються і в Росії, пише Анатоль Лівен, директор євразійської програми Інституту відповідального державного управління Квінсі у колонці для Foreign Policy.

Наводимо текст Анатоля Лівена від першої особи. 

Нещодавно я мав нагоду на умовах конфіденційності поговорити  з широким колом представників російського істеблішменту, включаючи колишніх дипломатів, членів аналітичних центрів, науковців і бізнесменів, а також кількох представників широкої громадськості. Їхні уявлення про війну та форму її остаточного завершення заслуговують на те, щоб їх краще зрозуміли на Заході та в самій Україні.

Лише невелика меншість вважає, що Росія повинна боротися за повну перемогу в Україні, включно з анексією значних нових українських територій або створенням клієнтського режиму в Києві. Переважна більшість воліла б якнайшвидшого припинення вогню приблизно вздовж існуючих бойових ліній. Більшість  співрозмовників впевнені, що українські військові ніколи не зможуть відвоювати значні обсяги втрачених Україною територій.

Більшість моїх розмов відбулися перед українським вторгненням у російську Курську область. Однак, наскільки я можу зрозуміти, цей український успіх не змінив основних російських розрахунків і поглядів — не в останню чергу тому, що в той же час російська армія продовжує просуватися далі на схід, на Донбасі, де росіяни наближаються до ключового міста Покровська. 

«Атака на Курськ може допомогти Україні врешті отримати трохи кращі умови, але нічого схожого на справжню перемогу. Їм рано чи пізно доведеться відійти від Курська, але ми ніколи не підемо з Криму і Донбасу», — сказав один російський експерт з безпеки. 

Українське вторгнення до Курська, безсумнівно, стало серйозним  збентеженням  для адміністрації Путіна. Це доповнює довгий ряд інших ганебних невдач, починаючи з жахливо поганого планування початкового вторгнення. І серед обізнаної російської еліти я відчуваю дуже мало справжньої поваги до російського президента Владіміра Путіна як військового лідера, хоча, навпаки, є набагато більш поширене схвалення економічних досягнень уряду   у протистоянні західним санкціям і перебудові російської промисловості для потреб війни.

Але основною причиною прагнення моїх контактів до компромісу було те, що вони вважають що Росія не повинна і, ймовірно, не зможе захопити великі українські міста, такі як Харків, військовим шляхом. Вони вказують на тривалість, великі втрати та величезні руйнування, які супроводжують взяття навіть невеликих міст, таких як Бахмут, перед лицем сильного українського опору. Тому будь-які сільські райони Харківської області, які можуть захопити росіяни,  слід розглядати не як завоювання, а як предмет для торгу в майбутніх переговорах.

В основі такого ставлення лежить віра в те, що створення російської армії, достатньо великої для спроби такої повної перемоги, вимагатиме нового масового призову та мобілізації — можливо, це призведе до такого народного опору, який зараз спостерігається в Україні. Уряд намагається уникати призову людей з Москви та Санкт-Петербурга і виплачувати великі зарплати солдатам, призваним із бідніших районів. Жодне з цих обмежень не може бути дотримане у контексті повної мобілізації.

Частково з тієї ж причини всі з глузуванням відкинули ідею вийти за межі України для наступу на НАТО в майбутньому. 

Як мені сказали: «Дивіться, суть усіх цих попереджень НАТО полягала в тому, щоб не дати НАТО приєднатися до боротьби проти нас в Україні через пов’язану з цим жахливу небезпеку. Чому, заради Бога, ми самі маємо атакуємо НАТО і накликати на себе цю небезпеку? Що ми можемо отримати? Це абсурд!».

З іншого боку, кожна людина, з якою я спілкувався, заявляла, що не може бути відступу з утримуваних Росією територій у чотирьох областях України, які Москва нібито анексувала. Більшість припустила, що будь-які території в інших областях, як-от Харківській, можна повернути Україні в обмін на їх демілітаризацію. Це допомогло б гарантувати припинення вогню, а також дозволило б Путіну стверджувати, що він забезпечив безпеку прилеглих російських областей, які в останні місяці зазнали обстрілів з боку України. Деякі більш оптимістичні росіяни вважають, що можна було б обміняти території в Харківській області на території в чотирьох областях, жодна з яких зараз не повністю окупована Росією.

Я вважаю, що цей баланс думок серед людей, з якими я спілкувався, в цілому є досить правдоподібним, оскільки він відповідає поглядам широкої російської громадськості, які були висловлені в опитуваннях, проведених організаціями, котріраніше були визнані надійними. Так, у торішньому опитуванні Левада-Центру, спонсорованому Чиказькою радою з глобальних справ, респонденти абсолютно порівну (62 відсотки)  виступали за негайні мирні переговори і за відмову повернути анексовані території Україні.

Серед моїх контактів не було розбіжностей у питанні українського нейтралітету, який усі вважають необхідним. Проте, здається, частина російського істеблішменту серйозно замислюється над хвилюючим питанням про те, як можна забезпечити мирне врегулювання без офіційних військових гарантій Заходу та поставок зброї Україні. Звідси широко обговорювані ідеї мирного договору, ратифікованого Радою Безпеки ООН і БРІКС, а також широких демілітаризованих зон під охороною сил ООН.

Як сказав мені один відомий російський зовнішньополітичний аналітик: «Здається, на Заході ви вважаєте, що хорошими є лише військові гарантії. Але політичні фактори також мають вирішальне значення. Ми доклали величезних дипломатичних зусиль для побудови наших відносин із глобальним півднем, який точно не хотів би нової війни. Як ви думаєте, якби ми змогли укласти мирну угоду, яка б відповідала нашим основним вимогам, ми б відкинули все це?»

Більшість говорили, що якщо під час переговорів Захід погодиться з ключовими російськими вимогами, Росія скоротить інші. Тож щодо російської вимоги про «денацифікацію» України, деякі сказали, що Росія все ще повинна прагнути «дружнього» уряду в Києві. Схоже, це код для зміни режиму, оскільки дуже важко уявити, щоб будь-який вільно обраний український уряд був дружнім до Росії протягом дуже тривалого часу.

Переважна більшість, однак, вважають, що якщо російські умови в інших сферах будуть виконані, Росія повинна задовольнитися ухваленням закону про заборону неонацистських партій і символіки за зразком пункту Австрійського державного договору 1955 року. Мої російські співрозмовники послалися на положення договору про обмеження певних категорій австрійської зброї та про права меншин. У випадку України — мовні та культурні права російськомовного населення.

В одному важливому пункті думка була одностайною: немає жодних шансів на якесь міжнародне формально-юридичне визнання російської анексії української території, і що Росія не буде на цьому наполягати. Співрозмовники визнають, що це буде відкинуто не лише Україною та Заходом, а й Китаєм, Індією та Південною Африкою, жодна з яких не визнала російської анексії Криму в 2014 році.

Тому є надія, що в рамках мирного врегулювання питання статусу цих територій буде відкладено для нескінченних майбутніх переговорів (як запропонував український уряд щодо Криму в березні 2022 року), поки зрештою всі про це не забудуть. Був згаданий приклад (невизнаної, але практично безальтернативної) Турецької Республіки Північного Кіпру. Це означає, що Україну публічно не вимагатимуть «віддати» ці території; лише визнати неможливість відвоювати їх силою.

Зрештою, звісно, ​​позицію Росії на переговорах вирішить Путін, з яким я не спілкувався. Його публічна позиція була викладена в його «мирній пропозиції» напередодні західного «саміту миру» у Швейцарії в червні. Він запропонував негайне припинення вогню, якщо Україна виведе свої сили з решти українських областей, на які претендує Росія, і пообіцяє не добиватися вступу до НАТО.

На перший погляд, це смішно. Україна ніколи добровільно не відмовиться від Херсона і Запоріжжя. Однак Путін не сказав, що Росія зрештою окупує ці території. Це залишає відкритою можливість того, що він прийме угоду, за якою ці території будуть демілітаризовані, але під українською адміністрацією, і що, як і на окупованих Росією частинах Херсонської та Запорізької областей, їхній статус буде предметом майбутніх переговорів.

Ніхто, з тих, з ким я спілкувався в Москві, не стверджує, що знає напевно, про що думає Путін. Однак консенсус був таким, що хоча він зробив жахливі помилки на початку війни, він прагматик, здатний приймати військові поради та визнавати військову реальність. Коли у листопаді 2022 року російські генерали повідомили йому, що спроба утримати Херсон загрожує військовою катастрофою, він наказав відступити, хоча Херсон був на території, яку Росія нібито анексувала, а також був єдиним плацдармом Росії на захід від річки Дніпро. Його втрата значно зменшила надії росіян на можливість захопити Одесу та решту узбережжя України.

Але хоча Путін міг би прийняти те, що він зараз вважав би компромісом, усі, з ким я розмовляв у Москві, говорили, що російські вимоги визначатимуться тим, що станеться на полі бою. Якщо українці зможуть утримати приблизно існуючу лінію, то саме по цій лінії пройде остаточне припинення вогню. Але якщо українці зазнають краху, то, за словами одного російського колишнього військового, «Пьотр і Єкатєріна все ще чекають»; а Пьотр Вєлікій і Єкатєріна Вєлікая завоювали для Росії всю теперішню східну і південну Україну.