Підрозділ із “блатних”: військовослужбовець розповів про ризики мобілізації ув’язнених

Президент України Володимир Зеленський підписав закон, який дозволяє деяким категоріям ув’язнених мобілізуватися до лав Збройних сил України. Виникає багато запитань щодо всіх нюансів цього нововведення. Зокрема, чи точно переважатиме тут користь, а не можливі ризики. Військовослужбовець ЗСУ, командир підрозділу ударних безпілотних літальних апаратів Ігор Луценко висловив свою думку щодо таких ризиків та того, наскільки ефективно це може спрацювати.

Стосовно мобілізації ув’язнених. Ваш погляд як військового, ваша думка про це: наскільки ефективною може бути участь ув’язнених і наскільки взагалі це необхідно для ЗСУ?

Однозначно це досить серйозний ресурс. Тобто можна фактично розраховувати на декілька бригад. Однак тут дуже важливий правильний підхід, щоб потім не “спетляли”, СЗЧ (самовільне залишення частини – УНІАН), і якось там не “чудили”. Серед підходів може бути якась селекція за статтями, або ще якісь дуже непрямі, скажімо, методи оцінювання здатності людини виконувати бойові завдання і мотивації.

Бо, в основному, звісно, буде мотивація просто “спетляти”. Я впевнений. Ось вони йдуть на базовий курс загальновійськової підготовки, проходять його спокійненько, отримують там зброю і потім зі зброєю кудись перепливають, умовно, через Тису. Все. Отакий сценарій може бути. Оце найбільша небезпека, що може дискредитувати взагалі цю ідею.

В Росії по-іншому. З Росії так просто не “спетляєш”. І там репресивна система потужніша, ніж у нас. А тут буде складно з цим… Можна робити якийсь відбір, щоб дивитися, за якою статтею людина йшла, яка у неї була поведінка у в’язниці. Можна велику кількість факторів оцінити і для себе ухвалити рішення. Але тут дуже важливо, щоб потім не сталося того, що я кажу, – СЗЧ.

А чи можуть ув’язнені якось негативно впливати на морально-психологічний стан в підрозділі, негативно впливати на колектив, куди вони потраплять?

Ні, я думаю, що це не проблема. Якщо не робити цілком якийсь підрозділ із “блатних”, – тобто є ув’язнені, а є “блатні”, – не робити конкретно з певної публіки, яка живе за антисуспільними, скажімо, законами, то відповідно, якихось антисуспільних правил у них там і не з’явиться. Головне, щоб у них не з’являлося середовище, в якому діють так звані “понятія”.

Насправді більшість ув’язнених – це не “блатні”, а ті, хто може цілком влитися в колектив. Навіть серед “блатних” є велика кількість достатньо патріотичних людей, які відповідають тим критеріям, які ми шукаємо.

Те, що у нас висміювався набір ув’язнених в армію Росії, – чи наш такий крок не стане ціллю для російської пропаганди?

Я не знаю, чи щось десь висміювалося. Широко висвітлювалося – так. Але оскільки в Росії ця тема взагалі стала напівлегендарною у зв’язку з бунтом і смертю Пригожина, “Вагнер” став зараз певним брендом серед молоді.

Я, чесно кажучи, абсолютно не хотів би, щоб у нас з’являлося щось таке ж. Бо романтизовувати антисуспільну поведінку не зовсім правильно було б. Але я кажу про те, що російська пропаганда точно тут навряд чи щось сильно використає для себе. Бо в них таке було. І те, що ми почнемо те саме робити, – навряд чи стане для них предметом розмови.

Наскільки взагалі виправданим є ризик залучати ув’язнених до служби в ЗСУ, враховуючи, наприклад, те, що зараз називаються різні цифри ув’язнених, які можуть підсилити фронт, – від 5 до 15 тисяч: чи не вийде так, що проблем від цього може бути більше, ніж ефекту?

Думаю, що проблем може бути більше тоді, коли вони почнуть масово тікати. Люди звикли до того, що є проблеми з системою, що система їх репресує. Правильно чи ні – це інше питання.

І звісно, їм втрачати буде мало що. Взяв і через Дністер чи через Тису переплив… Є ймовірність, що така проблема буде з ув’язненими, тому треба дуже чітко продумати механізми відбору.

Виходить, варто не робити окремі підрозділи з ув’язнених? А точково їх вводити в підрозділи, де більшість – звичайні військовослужбовці, які не є ув’язеними?

На мій погляд, так було б значно краще.

І чи треба у тих, до кого долучатимуть ув’язнених, запитувати їхню думку, чи вони не проти цього, чи просто: армія – і ніхто не буде питати?

Я не вбачаю тут якихось таких доцільностей в цьому. Якщо ми насильно гребемо людей по вулицях, і вони не вмотивовані, і їх не вмотивованих кидають в ці всі колективи, – то ці колективи хтось питає?

А якщо прийде вмотивована людина, яка дійсно десь згрішила перед законом, але реально хоче воювати, – тут, я думаю, набагато менше резону питати щось.

А як суспільство сприйматиме ув’язнених в армії? І чи воно сприйматиме їх як героїв? Бо є, звісно, певні стереотипи в суспільстві щодо ув’язнених. Чи ми будемо називати на їхню честь вулиці? Як до цього люди готові будуть?

Ну, звісно, будуть готові. Перелаштуються. Я думаю, що це якраз дуже гарна історія буде, якщо дійсно буде адекватна система відбору, то це буде способом, скажімо так, реабілітації і, в тому числі, віри суспільства в те, що воно не просто карає, а що воно трансформовує людей зі злочинців в суспільно корисних одиниць якихось.

А ви готові виховувати ув’язнених на дроноводів?

В принципі, треба дивитися на людей. Є категорія людей, що я не виключаю, скажімо так, для себе можливості, що я міг би взяти людину із СІЗО або в’язниці.