Російських окупантів накрила епідемія: що відомо

Міністерство оборони РФ запропонувало вважати придатними до військової служби хронічних хворих. Людей, які мають сифіліс.

У відповідному проекті постанови уряду, підготовленому військовими, людей, хворих на сифіліс, пропонується вважати «придатними з незначними обмеженнями».

Про “незначні обмеження” ми багато чули. Є люди із посттравматичним стресовим розладом, яких посилають на передову, але не дають до рук зброї. Про всяк випадок. Є поранені на милицях, яких посилають в атаку: гарматне м’ясо та на милицях – гарматне м’ясо.

Але щоб сифіліс?

Можна було б подумати, що у військовому міністерстві сидять ідіоти, які не розуміють катастрофічних наслідків такого нововведення.

Не знають, наприклад, що в Радянській Росії після Громадянської війни, яка, як ми пам’ятаємо, закінчилася в 1924 році, сифіліс був повсюдною і настільки нагальною проблемою, що тільки в 1939 конгрес сифілідологів в Ленінграді зміг констатувати, що епідемія взята під контроль. Тобто (щоправда, без антибіотиків) епідемія сифілісу вирувала п’ятнадцять років.

Можливо, у військовому відомстві не знають і того, що другий спалах сифілісу стався під час Фінської війни (фіни називають її Зимовою). Мій рідний дідусь, який служив на Фінській лікарем, розповідав, що сифіліс вибивав з ладу майже стільки ж солдатів, скільки обмороження, але все-таки менше, ніж кулі та снаряди супротивника.

Не виключено, що в Міністерстві оборони думають, ніби шанкер на статевому члені і висипи на тілі не дуже заважають воювати. Не розуміють, що сифіліс має грізні наслідки, а діти, зачаті сифілітиками (адже держава так бореться за народжуваність), схильні мати найважчі психози — і не у всіх ці психози збігаються з геніальністю, як збігалися, наприклад, у художника Михайла Врубеля.

Можливо, вони дурні і не розуміють, що поширений сифіліс калічить націю.

Можливо, вони штабні щури.

Ніколи не були на фронті і думають, ніби фронт — це лише два ланцюги солдатів, що стріляють один в одного, склади боєприпасів, артилерійські батареї та колони танків. Можливо, штабним щурам не спадає на думку, що трохи подалі останньої лінії окопів починається велика прифронтова зона, а в ній цвіте специфічний прифронтовий бізнес. Місцеві жителі, які ніколи не мали пристойних доходів, стикаються раптом з тим, що до них приїхало півмільйона молодих чоловіків з грошима, і ці чоловіки перед смертю не надто пов’язують себе моральними обмеженнями. Для них зі швидкістю економічного дива відкриваються незліченні магазинчики, пральні, закусочні, та й — правильно, будинки побачень. І хто там думатиме про презервативи? У прифронтовій зоні венеричні хвороби поширюються як вогонь сухою соломою. І яким же треба бути тиловим щуром, щоб не розуміти цього?

Які ще можливі пояснення? Повна зневага до людей? Тупорило заперечення науки? Як у Африці, де правителі просто заперечували існування вірусу імунодефіциту людини, що викликає СНІД, поки що епідемія не охопила весь континент? (Пам’ятаєте, як Джейкоб Зума, який скористався послугами ВІЛ-позитивної жінки, заявив, що прийняв душ і цього достатньо?)

Я бачу лише одне пояснення варварської ідеї, що народилася в надрах Міністерства оборони, вважати придатними до військової служби людей хворих на сифіліс.

Це вже нічого не змінить!

Та всі вони вже розуміють ці штабні щури. Всі вони чудово знають про прифронтову зону, незахищений секс і швидкість поширення венеричних захворювань. Всі вони чудово розуміють про небезпеку сифілісу, про те, які біди загрожують хворим, їхнім сім’ям та їхнім дітям — сотням тисяч сімей та дітей. Усі вони розуміють і про те, яких грошей і яких зусиль буде коштувати державі та суспільству після закінчення війни епідемію сифілісу — так само як і ВІЛ, і гепатитів — зупинити.

Але нічого не вдієш. Епідемія сифілісу на фронті вже є, і не дозволяти людям, хворим на сифіліс, служити в армії вже не має жодного сенсу. Та й на громадянці сифілісу побільшало.

Нерозумно не брати до армії сифілітиків, якщо армія вже й так складається з сифілітиків — таке єдине розумне пояснення ініціативи Міністерства оборони, яке я знаходжу.