Через тотальний “совок” в ТЦК мобілізовані не можуть потрапити до штормових бригад

Збройним силам України суттєво не вистачає піхоти і штурмових підрозділів. Тож, українські Сили оборони масово тренують новобранців — мобілізованих і добровольців. Як відбувається обмін бойовим досвідом? Наскільки ефективно навчають бійців для штурму російських позицій? Які слабкі місця в підготовці українських військових? 

Про “лаштунки” навчальних центрів ЗСУ розповів журналіст, блогер, військовослужбовець Станіслав Асєєв у матеріалі для “Радіо Свобода”.

Нещодавно Асєєв, який провів 31 місяць в ув’язненні бойовиків угруповання “ДНР”, пішов добровольцем у ЗСУ і зараз несе службу неподалік лінії фронту на Донбасі. Він поділився своїми враженнями від того, як організована робота навчальних центрів ЗСУ.

Насамперед він зазначив, що добровольцю потрапити на “нуль” досить складно через бюрократизацію роботи ТЦК.

“Сотні чоловіків щодня в Україні намагаються якимось чином уникнути мобілізації, тисячі — бояться того, що їх ледь не на другий день після вручення повістки прямо з військкомату кинуть у бій. А в цей час добровольці — ті, хто свідомо хоче піти захищати країну — не можуть потрапити на “нуль” через бюрократичну тяганину і тотальний “совок”, який панує у так званих “учебках” (навчальних центрах при військових частинах, призначених для практичного відпрацювання завдань бойової підготовки та підвищення рівня особового складу. – Ред.)”, — констатує Асєєв.

Він зауважує, що звичайно його досвід не може вважатися репрезентативним, проте після спілкування із військовими стає зрозумілим, що рудименти “радянської армійщини” ще живі у ЗСУ.

“Посилання на нескінченні папірці, статути, нормативні акти створюють у навчальних центрах атмосферу кафкіанського “Замку”: абсурду, з якого немає виходу ні для кого”, — уточнює журналіст.

На що очікує мобілізований

Вчорашня цивільна людина, яка вперше в житті потрапляє до навчального центру за місяць до відправки на фронт, потребує, за словами Асєєва, щоб його навчили всьому з “нуля”. Тобто інтенсивного курсу тренувань з ранку до вечора, адже часто такі люди не мають уявлення навіть про правильну стійку під час стрільби.

“Мені здається, що саме з цього і має виходити вся організація системи підготовки солдата: рекрут, який прибув на навчання — не вміє нічого і потребує, щоб його навчили всьому з “нуля”. Якщо ж хтось знає і уміє більше, то це лише приємний бонус”, — зазначає військовий.

Натомість, як згадує Асєєв, в реальності потрапляєш ніби у виправно-трудову колонію на невизначений час. Або умови швидше нагадують поєднання тубдиспансеру та СІЗО — пліснява, грибок, вологість.

“Скільки новобранця протримають у такому статусі — точно сказати не може ніхто. Як, власне, і чому ТЦК розповідає, що навчання почнеться ледь не з першої години, коли ви потрапите в навчальну частину. Насправді ж рекрут може об’їздити декілька “учебок” країною протягом місяця, перш ніж опиниться у тій, яка буде готова його прийняти. Щодо мене, то з моменту приїзду в “учебку” почалася втрата здоров’я, часу та мотивації”, — підкреслює доброволець.

Він згадує, що жодної комунікації протягом перших днів не було. Після двох-трьох тижнів так званого “фарбування трави” мобілізований просто забуває, заради чого він тут. Інколи мобілізованих перекидають, за інформацією Асєєва, до інших навчальних центрів.

Рекрутер розповідає, що його друга “учебка” ще більше нагадувала колонію — “навчання за деякий час тут таки стартувало, що офіційно відкрило двері до роби, сокири та 15-годинних нарядів на дрова та кухню”.

Асєєв, справедливості заради, відзначає, що тут до тих, хто захворів, ставилися все ж таки відповідальніше. Та й мобілізовані з попередніх призовів ділилися накопиченим досвідом.

Якщо деталізувати окремі складові підготовки мобілізованих до війни, то варто зупинитися на таких моментах, свідчить військовий.

Одяг та екіпірування

Із екіпіруванням проблем немає: навчальна частина забезпечує всім необхідним, від шкарпеток до тактичних окулярів та дощовика.

“А от до якості форми питання є, принаймні в першій “учебці”, де нам цю форму видавали. Особисто у мене на обох куртках на третій день злетіли замки. Спочатку я застібав верхню частину просто на липучки, потім зашив замки та вдягав через голову, бо на складі могли замінити лише на комплект, що на два розміри більше. Зрештою я плюнув на це та ходив у своїй цивільній куртці-мілітарі, поки не купив собі в місті нормальний комплект”, — згадує Асєєв.

На його думку, не варто думати, що це — про зовнішній вигляд солдата. Будь-який професійний військовий скаже, відзначає Асєєв, що ключовий момент переваги над ворогом — це мотивація.

“Не перевага в озброєнні, не навички бою — насамперед мотивація. Без неї навіть новітня західна техніка кидається, а особовий склад розбігається”, — констатує військовий.

Щоб там не було, у навчальні центри краще приїжджати з власною формою та взуттям, бажано — в двох комплектах.

Їжа

Тут все залежить від конкретної частини, в якій перебуває новобранець. Загалом харчування триразове та включає типовий армійський раціон: каші з тушонкою або сосискою, супи, овочевий салат, хліб, масло, печиво та чай.

Особовий склад

Як згадує журналіст, більшість мобілізованих були відверто випадковими людьми в армії, деякі навіть мали судимості, важкі захворювання на кшталт гепатитів, були без мотивації та освіти — “один навіть писати не вмів”.

“Втім, склад новобранців все ж різнився в обох навчальних центрах. В першому 70% цілеспрямовано прийшли на контракт, часто вже маючи щонайменше уявлення про поводження зі зброєю або навіть бойовий досвід. Тоді як у другому навчальному центрі сектор добровольців був мінімальним і у віковому цензі здебільшого вимірювався 40+”, — підкреслює доброволець.

І ще на один факт звертає увагу Асєєв: люди більше не хочуть воювати.

“Можна заперечувати це, знімати для керівництва патріотичні сюжети про “потьомкінські села” замість реальних “учебок”, згадувати Бучу, Ірпінь, постійні обстріли міст. Але в середу вдень під час повітряної тривоги до ресторанів Києва треба займати чергу, щоб потрапити до зали. А контингент, який всупереч цьому опиняється в “учебці” — лише віддзеркалення цієї реальності”, — зазначає журналіст.

Крім того, за словами Асєєва, географічно ТЦК збирає людей з глибинок регіонів, а не з обласних центрів.

“Все це — проблема, яку треба було обговорювати ще вчора, інакше пів мільйона непідготовлених українців зіштовхуються з декількома мільйонами непідготовлених росіян, і калькулятор вирішить все”, — акцентує журналіст увагу на проблемі.

Перед відправкою у “свою” частину

Коли постає питання, до якої бригади новобранець зрештою має потрапити, то виявляється, що ні відношення, ні рекрутингові програми від бригад не мають жодного значення, констатує журналіст.

“За пів доби до відправки до своєї бригади я раптом дізнався, що відправляють мене до зовсім іншої частини на зовсім інший напрямок. З переважною більшістю курсантів сталося те саме. Починається хаос дзвінків до знайомих, які б могли або швидко вплинути на ситуацію або перевести людину у потрібну бригаду хоча б за місяць. Тож навіть ті новобранці, які скористалися порадою (абсолютно логічною) Міноборони та заздалегідь обрали підрозділ, посаду та колектив, в якому бажають служити, не в змозі вплинути на цей процес перед “покупцями” – людьми, які просто затикають діри у власних бригадах вчорашніми курсантами”, — підкреслює Асєєв.

Для добровольців це означає, що, наприклад, потенційний оператор БПЛА з IT-освітою стає водієм БТР, або, як випадку із самим Асєєвим — замість бойової посади на “нулі” в реальності він мав потрапити до іншої бригади на штабну посаду. Чи це раціонально, логічно, сучасно, запитує військовий.

Цей огляд був би неповним, запевняє Асєєв, без порівняння загальновійськових “учебок” з “учебкою” бригади, в яку курсант потрапляє вже солдатом для проходження служби.

“Після того, як мені вдалося швидко (знову ж таки — завдяки Генштабу) перевестися із чужої бригади до своєї (тієї, де на Асєєва чекали. — Ред.), я одразу відчув разючу різницю між атмосферою фронту та сортуванням піддонів”, — констатував журналіст і наполіг на двох ключових речах.

Перше, що кидається в очі – горизонтальні зв’язки між командирами та особовим складом. Власне, командирів ще треба розпізнати, бо стиль спілкування з підлеглими робить рівними всіх, незалежно від звань та посад. Як констатує журналіст, зникає будь-яка паркетність, ледь не священне тремтіння перед старшим за званням. Усі розуміють, що просто зараз кожен з присутніх ризикує життям, і часу на формалізм просто немає.

“Далі нуля не пошлють” — максима, яка повністю формує логіку відносин командирів з особовим складом на лінії бойового зіткнення”, — підкреслює Асєєв.

Другий момент: за один тільки день на полігоні журналіст, за його словами, здобув більше досвіду, ніж за два місяці кочування “учебками”.

“Звісно, це насамперед зумовлене індивідуальним підходом, який здатна забезпечити власна бригада новоприбулому на противагу сотням курсантів, яких треба навчити”, — підсумовує журналіст.

Саме у власній бригаді, як запевняє військовий, відбувається швидка та якісна специфікація бійця за обраним бойовим напрямом. Це, своєю чергою, ставить питання про доцільність загальновійськових “учебок” як таких, засвідчує Асєєв.

Який має бути вихід

На думку Асеева, збільшувати термін навчання при збереженні наявної системи не має жодного сенсу.

“Цю систему неможливо змінити, якщо не влити у неї нову кров: замінити радянських офіцерів на бойових з абсолютно інакшим баченням життя та цінностями. Але і на це об’єктивно підуть роки, адже система чинитиме опір, до того ж такі офіцери зараз як повітря потрібні на фронті”, — констатує боєць.

Можливий вихід, за словами журналіста, полягає у ліцензуванні державою приватних навчальних центрів з визнанням їх сертифікатів на рівні державних. Наприклад, приватних снайперських курсів чи курсів тактичної медицини та БПЛА.

“Інструкторами в таких центрах частково можуть бути ті самі бойові сержанти, разом з курсантами звільнені від “совка” та абсурду державних “учебок” і сконцентровані виключно на практиці бойових умов”, — пропонує Асєєв.

Кошти на це військовий передбачає взяти із зарплат курсантів, яким нині держава платить по 20 тисяч гривень за місяць перебування в “учебці”. Але, об’єктивно кажучи, навіть на таку модель змін потрібен час: щонайменше, щоб розвернути законодавчу машину у потрібному напрямку.

Тому Асєєв пропонує ще один варіант: максимально збільшити обсяг навчання саме за кордоном, в ідеалі — з українськими бойовими інструкторами.

“Можливо, варто спробувати створити мережу закордонних тренувальних хабів, які поєднають західну інфраструктуру з бойовим досвідом кращих українських інструкторів. Так, навчання за кордоном відбувається і зараз, але часто воно значно нижче потрібного рівня або далеке від реалій українського фронту, на чому наголошують вже бойові інструктори, з якими мені довелося спілкуватися та які пройшли західний курс”, — розповідає журналіст.

Тож, на його погляд, велика проблема українських “учебок” полягає ще й у повному провалі комунікації із суспільством: невідомість породжує страх, страх паралізує волю та спонукає до бездіяльності, ступору.

“У чому феномен тієї ж Третьої штурмової бригади? Ці люди зробили себе прозорими, наче скло: все максимально ясно та зрозуміло, що саме чекає на рекрута. Цей шлях — між цивільним життям та фронтом — має бути так само прозорим для кожного, хто за місяць ризикуватиме життям на “нулі”, — констатує Асєєв.