Переведення годинників на літній та зимовий час – це звична процедура для багатьох країн, яка допомагає оптимізувати використання денного світла. В Україні ця традиція триває з радянських часів, регулюючись урядовими постановами.
Попри дискусії про скасування, практика все ще діє, впливаючи на щоденний ритм життя. Мета змін – економія ресурсів, але критики вказують на негативний вплив на здоров’я. Хоча законопроєкт про постійний час ухвалено українським парламентом, президент не підписав його, тож переведення продовжується.
У 2025 році Україна, як і раніше, здійснює сезонні зміни часу відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 1996 року. Перехід на зимовий час відбудеться в останню неділю жовтня, тобто 26 числа, коли стрілки переведуть назад на одну годину о 4:00 ранку. Це дозволить людям поспати довше та адаптуватися до коротших днів.
Навесні, в останню неділю березня, годинники переводять вперед для літнього періоду. Більшість гаджетів оновлюються автоматично, але механічні пристрої потребують ручного налаштування.
Переведення годинників здійснюють у ніч із суботи на неділю з кількох практичних міркувань:
- Більшість людей у неділю не працюють, тому мають додатковий вихідний день для адаптації організму до зміни часу. Це зменшує стрес від “втраченої” або “додаткової” години.
- У ніч на неділю, як правило, найменше навантаження на транспортні системи, ділову активність і важливі служби. Це дозволяє провести зміну часу без значних збоїв у розкладі поїздів, літаків та інших життєво важливих графіках.
- Технічно простіше оновити електронні системи, розклади та програмне забезпечення, коли навантаження на них мінімальне.
Ідея сезонного переведення годинників зародилася на початку XX століття, коли британський будівельник Вільям Віллет запропонував її для економії освітлення. У 1907 році він опублікував брошуру, де радив поступово зсувати час навесні та восени, аби подовжити світлі вечори. Хоча спочатку пропозицію не підтримали, Перша світова війна змусила країни шукати способи заощадження ресурсів. Німеччина першою ввела літній час у квітні 1916 року, щоб зменшити витрати на вугілля. Слідом за нею пішла Британія, де закон ухвалили в травні того ж року. Віллет, на жаль, не дожив до втілення своєї ідеї, але його концепція поширилася світом, мотивована економічними потребами воєнного часу.
Концепція точного часу еволюціонувала з давнини, коли люди орієнтувалися за сонцем, не потребуючи жорстких графіків. У Стародавньому Вавилоні добу ділили на 24 частини, а римляни використовували сонячні та водяні годинники, де “години” варіювалися залежно від сезону. З розвитком промисловості та залізниць у XVIII столітті виникла необхідність у стандартизованому часі. XX століття принесло ідею сезонних змін для оптимізації денного світла. Після війн практика поширилася, але в США призвела до плутанини, доки не ухвалили закон 1966 року про єдиний час. Сьогодні дебати тривають, з фокусом на економію енергії та вплив на біоритми, де переваги для бізнесу протиставляються ризикам для здоров’я.
Багато країн відмовляються від сезонних змін часу, обираючи постійний режим через географічні чи кліматичні особливості. Більшість держав екваторіального, тропічного та субтропічного поясів, як в Африці чи Південній Азії, не переводять годинники, бо різниця в тривалості дня мінімальна. Ісландія, поблизу Північного полюса, скасувала практику в 1967 році, оскільки літні дні надто довгі, а зимові – короткі, роблячи зміни безглуздими. У США винятки – Гаваї з вічним літом та Аризона, де жителі проголосували за фіксований час.
Деякі провінції Канади також живуть без переведень через полярний клімат. У Південній Америці лише Чилі зберігає традицію, тоді як інші відмовилися від неї.
