Квартира, куплена у шлюбі, належить не лише тому, на кого її оформлено

Державна реєстрація нерухомості на ім’я одного з подружжя сама по собі не означає, що таке майно є особистою приватною власністю однієї особи. До такого висновку дійшов Верховний Суд України у складі Касаційного цивільного суду, розглядаючи відповідний судовий позов.

Йдеться про справу №199/8806/23, передає “Судово-юридична газета“. Постанову апеляційного суду, відповідно до якої квартиру, придбану під час шлюбу та “записану” на чоловіка, визнано спільною сумісною власністю подружжя й поділено між ними порівну, Верховний Суд залишив без змін.

Ключове значення мала письмова згода дружини на укладення договору купівлі-продажу, в якій прямо зазначалося, що кошти є спільними, а майно набувається в інтересах сім’ї.

Обставини справи

Подружжя (шлюб зареєстрований із 2010 року) придбало автомобіль Opel Vectra 1997 року випуску та квартиру площею 39,5 м² у Дніпрі. Останню у 2020-му оформили та зареєстровали на ім’я чоловіка.

“Після погіршення сімейних відносин сторони не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна, зокрема вказаної квартири. Проти добровільного розподілу відповідач заперечує”, – йдеться в тексті постанови.

У 2023 році дружина звернулася до суду, попросивши визнати житло й автівку спільною сумісною власністю подружжя. Суд першої інстанції погодився з доводами позивачки щодо машини, але квартира, на думку суддів, була “особистою приватною власністю особи, за особисті кошти якої вона придбана”, тобто чоловіка.

Українка не була задоволена цим рішенням і продовжила судитися. Дніпровський апеляційний суд у травні 2025 року визнав, що вона має право на половину квартири (19,0 м²).

Судді пояснювали, що презумпція спільності майна не була спростована, а письмова згода дружини, зафіксована під час укладення договору, свідчить про придбання квартири за спільні кошти у спільну сумісну власність.

Позиція Верховного Суду

Розглянувши касаційну скаргу чоловіка, Верховний Суд дійшов висновку, що підстав для її задоволення немає.

Ключові правові акценти постанови:

• Презумпція спільності майна подружжя.

Майно, набуте під час шлюбу, вважається спільною сумісною власністю незалежно від того, на кого воно зареєстроване, доки інше не буде доведено належними й допустимими доказами.

• Реєстрація не визначає правовий режим майна.

Сам факт державної реєстрації квартири на одного з подружжя не означає, що вона належить лише цій особі.

• Згода іншого з подружжя має вирішальне значення.

Письмова згода дружини на укладення договору купівлі-продажу, в якій зазначено, що кошти є спільними і майно набувається в інтересах сім’ї, є підтвердженням набуття майна у спільну сумісну власність.

• Суд не може підміняти домовленість подружжя.

Якщо подружжя погодилося на придбання майна у спільну сумісну власність і ця згода зафіксована в договорі, суд не вправі ігнорувати таке волевиявлення, навіть якщо один із подружжя згодом посилається на “особисте” походження коштів.

• Межі касаційного перегляду.

Доводи касаційної скарги фактично зводилися до переоцінки доказів, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином Верховний Суд підтвердив: вирішальним є не формальний запис у реєстрі, а реальні обставини набуття майна та волевиявлення обох із подружжя. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.