В декларацію Саміту миру не винесли питання кордонів 1991 року: чи є це зрадою

В неділю, 16 червня, в Швейцарії завершився Саміт миру – масштабний зовнішньополітичний захід, ініційований Україною для об’єднання країн світу довкола мирних ініціатив Києва та пошуку способів завершення війни. Його результатом стало спільне комюніке учасників, куди ввійшли три пункти з “формули миру” президента Володимира Зеленського. Це ядерна безпека, продовольча безпека, повернення військовополонених та депортованих дітей.

Однак задовго до початку Саміту планувалося винести всі 10 пунктів формули, в яких фактично йдеться про капітуляцію Росії. Чому зрештою предметом обговорень стали тільки три позиції та чи не виходить з цього, що мирна конференція провалилася, розбирався Інформатор. 

Модернізовані три пункти: що та чому ввійшло в підсумкове комюніке

В підсумкову декларацію після саміту миру внесли 3 з 10 пунктів української “формули миру”.

1. Ядерна безпека – фіксується неприпустимість використання ядерної зброї та погроз її застосування, а також вимога передати контроль над Запорізькою АЕС Україні;
2. Продовольча безпека – фіксується необхідність забезпечити вільно судноплавство в Чорному та Азовському морях, а також заборона атак на цивільні торгові кораблі;
3. Повернення військовополонених та депортованих дітей – фіксується потреба повернути всіх полонених у форматі обміну, а також вимога до Росії віддати назад до України депортованих з тимчасово окупованих територій дітей.

Цікаво, що за даними журналістів (про це, зокрема, писала “Європейська правда”) текст положень з Формули миру спочатку були швейцарцями сильно перероблені. Вони були прописані більш нейтрально та обтічно, а пункти про передачу ЗАЕС під контроль України чи заборону нападати на торговельні судна в морях взагалі прибрали. Однак Київ суворо наполягав на своїй редакції і врешті її погодили. 

Чи справді Україна вирішила відмовитися від усіх 10 пункті “формули Зеленського”? Ні, насправді вона не відмовлялася. Однак в них йдеться про по суті капітуляцію Росії, включно з повним виведенням військ, поверненням кордонів 1991 року, репараціями, покаранням військових злочинців тощо. Для частини світової спільноти (представників того ж Глобального Півдня) така програма є занадто радикальною. Тож для залучення якомога більшої кількості учасників Україна залишила лише три базові пункти, по яких ні в кого не мало б виникати питань. Однак вони все ж виникли. 

Комюніке підтримали не всі: хто не підписав і чому?

Більшість учасників підписалася під загальною декларацією. На диво, зробили це навіть такі країни, як Угорщина, Словаччина, Туреччина та Сербія. Однак ключові представники Глобального Півдня, які були серед присутніх на саміті, комюніке проігнорували. 

Індія (надважлива країна), Саудівська Аравія, Мексика, Пар, Бразилія, Вірменія, ОАЕ, Таїланд – всі вони не стали підписувати декларацію. Не зробили цього також представники Ватикану та навіть ООН. Відомо також, що Київ дуже хотів вставити у фінальний текст комюніке пункт про кордони 1991 року, однак цього також не було зроблено. Чому так? 

Дехто вбачає в цьому руку Москви. Нагадаємо, прямо перед самітом президент РФ Володимир Путін видав свій “мирний план”. Фактично це був ультиматум з вимогою віддати Росії території Донбасу, Херсонщини та навіть Запоріжжя (до обласного центру росіяни навіть в кращі для них часи взагалі не підходили ближче, ніж на 40 кілометрів). Існує думка, що саме різкі заяви Путіна стали причиною, по якій пункт про кордони 1991 року були виключені з комюніке. 

Однак це не є правдою. Свої хотілки кремлівський диктатор озвучив лише 14 червня. При цьому текст підсумкового комюніке ще раніше був “злитий” виданням Reuters. Загалом же його чорнові начерки були готові аж навесні 2024 року. Тож спіч Путіна явно не був приводом. 

Скоріше за все, причиною стала позиція нейтральних країн: тієї ж Індії чи інших представників Глобального Півдня. Можливо, за цим є тінь Китаю (якого на саміті взагалі не було), який зараз готує власну мирну конференцію. Ну і не забуваємо про умовну Угорщину, яка у випадку чого цілком могла б влаштувати демарш, як вона це регулярно робить. 

Контрасти та очікування: Саміт миру – перемога чи поразка України?

Аби відповісти на це питання, слід точно сформулювати мету даного заходу. Кожну подібну подію потрібно оцінювати за її ефективністю. Чи мала Україна надію, що після зустрічі в Швейцарії одразу ж завершиться війна – адже саміт-то мирний? Вочевидь, ні. Чи вдалося залучити всіх представників “Глобального Півдня” та загалом майже всі країни світу (запрошень, нагадаємо, було близько 160)? Також ні. Та ще й з 10 пунктів “формули Зеленського” винесли тільки три. 

Якщо дивитися з цих позицій – можна сказати, що саміт не досяг виконання “програми-максимум”. Однак якщо розглядати захід у Швейцарії з точки зору фокусування уваги на українському питанні, то він був досить успішним. Комюніке, хай і за виключенням окремих держав, підписала абсолютна більшість делегатів. Кількість тих, хто приїхав, впевнено демонструє, що міжнародна увага та підтримка в України зберігається. Визнання Росії агресором також прямо проговорюється. 

Втім, з позицією “Глобального Півдня” Києву ще треба дуже багато працювати, саміт це показав. Як показав і серйозний розкол у світі: колективний Захід та інші світові держави наразі не мають єдності в багатьох ключових питаннях, конкурують за моделі подальшої глобалізації. 

Можна підсумувати наступним чином: Саміт миру не став ані гучною перемогою, ані розгромною поразкою України. Це перший захід з серії тих, що плануються, він мав свої сильні та слабкі сторони. Його результати засвідчили повну підтримку Києва з боку Заходу та ще багатьох держав, однак недостатню залученість з боку Глобального Півдня.

Головне, що вдалося Києву, і це є чималим досягненням – зібрати велику міжнародну авдиторію, знову вивести питання війни в нашій державі на перші шпальти світових ЗМІ. Що ж до кінцевої мети – власне, миру в Україні – то цього, на жаль, неможливо досягти одним-єдиним самітом. Тож робота в цьому напрямку триває.