Коли президент США Дональд Трамп вирішив, що телефонний дзвінок до Кремля може зупинити війну в Україні, у Вашингтоні ще не знали, наскільки масштабним виявиться цей стратегічний прорахунок.
Спершу була ідея — припинити військову допомогу Україні, продемонструвати “жест доброї волі” й отримати від Путіна дипломатичну поступку. У відповідь — Москва відповіла найпотужнішим обстрілом Києва з початку війни, Пекін публічно визнав війну вигідною, а лояльні до Трампа американські медіа вибухнули критикою.
Плутанина в Пентагоні, тиша у Білому домі, приниження від Кремля й відповідь, що прийшла не з агентурних каналів, а просто з уст міністра закордонних справ Китаю. Події останнього тижня нагадують політичний трилер із гірким післясмаком: головний герой сподівався на аплодисменти, а отримав публічного ляпаса — одночасно з Москви й Пекіна.
“Погасло світло” у Вашингтоні
Усе почалося зі скасування військової допомоги Україні. Без попередження. Без офіційного оголошення. Вантажі, що вже перебували на базах у Польщі, розвернули назад. Першим “винуватцем” встигли призначити Елбріджа Колбі — заступника міністра оборони США. Зручна фігура: не надто відомий, але достатньо “високий”, щоб на нього звалити всі підозри. Проте масштаби рішення були явно не його рівня.
Тоді стрілки перевели на міністра оборони Гексета. Людину, яка, за кулуарними свідченнями, схильна підписувати документи під настрій. Із Пентагону надходили вкрай суперечливі сигнали: то це було “технічне рішення”, то “помилка комунікації”, то взагалі “самоуправство виконавців”. Усе це лише посилювало підозру: насправді зупинка допомоги — це політичне рішення з найвищого кабінету.
Тобто — від самого Трампа.
Дзвінок, якого чекали в Кремлі
Усе подальше підтвердило цю версію. Після згортання допомоги Трамп анонсував розмову з Путіним. У себе в соцмережі. Розрахунок був простий: подарунок Кремлю у вигляді паузи в озброєнні для України мав стати основою для домовленості. Але вийшло інакше.
Путін, перебуваючи на публічному заході, театрально повідомив зі сцени, що має “терміновий дзвінок від Вашингтона”, — і зал засміявся. Власне, тут був весь символізм: американський президент просить аудієнції в людини, яку західний світ намагається ізолювати. Сцена, що вразила навіть скептиків.
Розмова відбулась. І виявилася холодним душем: Путін прямо заявив, що Росія не припинить війну, доки не досягне своїх цілей. У перекладі — поки Україна не втратить суверенітет.
Реакція Трампа: здивування людини, яка ще вчора грала мачо
Після розмови президент США кілька годин мовчав. Потім, прямуючи до Айови, відповів журналістам коротко: “Прогресу немає. Путін не хоче завершення війни”. Це було перше публічне визнання геополітичної наївності з його боку.
А ще — шок усередині республіканського медіаландшафту. Газета New York Post, яка десятиліттями підтримувала Трампа, вийшла з різкою редакційною колонкою: “Чому ви караєте Україну? Чому залишаєте її саму?”. І додала: “Після вашого заклику до Путіна припинити війну Росія завдала наймасштабнішого удару по Києву. То хто з нас виглядає слабко?”
Газета прямо вказала: допомога Україні — це інтереси самих Сполучених Штатів. Втрата України — це не лише програш союзника, це геополітична катастрофа, яка підірве легітимність США як лідера світу.
Пекін: більше жодних ігор у нейтралітет
На цьому фоні пролунала ще одна сенсація. Під час зустрічі з європейськими дипломатами міністр закордонних справ Китаю Ван І відкрито заявив: Пекін не може дозволити поразки Росії в Україні, бо тоді США перемкнуть увагу на Тайвань.
Це зізнання вперше відкрито озвучило те, про що говорили роками кулуарно. Китай не лише не хоче поразки Росії — він зацікавлений у затягуванні війни. Це дозволяє утримувати США у “європейському болоті” й вигравати час у регіоні Індо-Тихоокеанського басейну.
Цитату підтвердив South China Morning Post, один із головних китайських державних медіаресурсів. І це — зміна правил гри.
Війна руками проксі
З цього моменту війна в Україні набуває нового обрису. Це вже не лише конфлікт між РФ та Україною. Це гібридна війна Китаю проти США руками Росії — на українській землі. Ціль — не перемога Росії, а довге, виснажливе протистояння, яке не дасть Америці ресурсу на Тайвань.
У цій логіці все стає зрозумілим. Китай не поспішає з відкритими постачаннями зброї для Росії, але дозволяє критичний імпорт чипів, технологій і деталей — як показало розслідування NYT. При цьому — цинічно заперечує будь-яку участь у війні.
Іронія в тому, що відкритість Ван І, можливо, свідчить про внутрішню боротьбу в Китаї — або про зміну тактики: менше “тіні”, більше прямоти. Або просто — впевненість.
Американська стратегія: чекати чи діяти?
На цьому тлі поведінка Вашингтона виглядає розгублено. Із $3,85 млрд, які ще залишилися в бюджеті Пентагону з часів Байдена, не витрачено ані цента. Нові програми допомоги не подано до Конгресу. Поставки — стоять. Заяви — суперечливі.
Але паралельно йде й інший процес. Україна уклала угоди на виробництво сотень тисяч розумних боєприпасів з компанією, яку очолює колишній CEO Google Ерік Шмідт. Йдеться про дрони, ракети з елементами штучного інтелекту, автономні комплекси. Це вже не просто озброєння — це нова парадигма сучасної війни.
Друга угода — з британською компанією, яка запускає виробництво нових дронів Rayber. Обидва контракти — поза політикою, поза сезонними чи політичними коливаннями адміністрацій. І саме вони можуть стати опорою в найближчі місяці.
Європа: другий фронт і перша відповідальність
Європейські партнери дедалі чіткіше усвідомлюють, що війна — не тільки “українська справа”, а безпекове питання цілого континенту. Вони збільшують бюджети, запускають виробництво, приймають законодавчі ініціативи.
Проте Європі все ще бракує швидкості. І доки її ВПК розганяється, американські запаси мають закрити критичні діри — у ППО, артилерії, боєприпасах. Це не жест милосердя, це холодний розрахунок: зупиниш Путіна тут — отримаєш фору в Тайвані. Віддаси Україну — прокинешся з флотом КНР у Південно-Китайському морі.
Епілог
Цього разу Трамп справді спробував «провести угоду століття». Але світ більше не купується на прості жести. Дзвінок до Путіна, зроблений після показового згортання допомоги Києву, не просто не спрацював — він окреслив межі наївності, що оселилася у Білому домі з поверненням Трампа.
Путін використав момент для публічної сцени приниження американського президента — просто в День незалежності США. Пекін — для гучного дипломатичного зізнання. А союзники та партнери — для одного єдиного запитання: «Чому ви караєте Україну?»
І поки хтось у Вашингтоні підписував накази, не читаючи тексту, на іншому кінці планети грали іншу гру. Шахову. В якій роль пішака дісталась тій самій силі, що ще вчора звалась світовим жандармом — і яку звикли боятися.
Зрештою, головний парадокс цієї історії — не в силі Росії, а в слабкості Заходу. Але якщо цей урок засвоєно — ще не пізно перевернути дошку.