Розкол у ЗСУ: чому українські командири ворогують і як це відбивається на полі бою

Головною битвою наразі військовослужбовець та політик Ігор Луценко вважає не події на фронті. Ще важливішим для країни, на його переконання, є конфлікт поколінь у керівництві ЗСУ, який зараз розгорається на очах у всіх.

Шановний український народе, активісти і просто небайдужі!

Звертаю вашу увагу на те, що головна битва сьогодення — це не бої за Карлівку, Новоолександрівку чи Вовчанськ. Набагато більша вирішальність — у двобої різних поколінь військових. І мова не про вік, а менталітет. А боротьба — не за тактичні чи навіть стратегічні успіхи, а взагалі за принциповий шанс Сил оборони добитися успіхів.

Це боротьба двох людських культур.

Одна, котра прийшла до нас через Росію — це примус і репресії, це тиранія одного лідера і безправність усіх інших.

Інша — це питомо наша і частково західна: коли країна є територією договору вільних людей, коли війна — справа особистого вибору (але і з повними і потужними політичними наслідками цього вибору).

В окопах — раби без прав чи добровольці з гідністю?

Проблема — що український народ, як не дивно, в окопах слабко розрізняє ці два підходи. На жаль, велика кількість людей обмануті риторикою про єдиноначальність і дисципліну, не усвідомлюють, коли ці корисні принципи доводяться до маразму. Коли заправляння ліжок і побілка бордюрів стають важливішими, ніж навички виживання та бойова ініціативність.

Для мене це незбагненно: українці свого часу повстали проти авторитаризму Януковича, але донедавна надто кволо позирали на колективного “януковича” в українській армії.

Збройна боротьба за нашу країну у 2014 та 2022 породила (або, скоріше, відкрила) нам чудових та ефективних військових лідерів. Вони у ситуації управлінського хаосу та історичної невизначеності швидко зорієнтувалися, куди стріляти та куди спрямовувати броньовані машини.

Крім того, велика кількість “класичних” військових частин стали працювати зовсім по-новому (мені пощастило в такі потрапляти).

Натомість ті негідники, котрі в 14-му і 22-му проявили себе з найгіршої сторони, не те що не були покарані за бездіяльність чи хоча б відсторонені, а взяли реванш і дотепер задають тон, і на великий відсоток визначають правила і порядки у Збройних силах. Під лозунг “вірю в ЗСУ” ці кадри продовжили це ж ЗСУ і знищувати. Приклад мого побратима Миколи Коханівського — свіжий і болить.

Це люди, котрим байдуже, воювати проти Путіна чи за Путіна, за НАТО чи проти НАТО, в них немає жодних переконань. Лише колосальна вправність у показусі й брехні для начальства та пригніченні підлеглих.

Зараз нове покоління командирів, покоління 14/22, повстає проти старого і байдужого. Молоді (не завжди віком, а завжди — душею) люди прагнуть воювати і перемагати, старі (часто лише за світоглядом, а не роками) — хочуть за будь-яку ціну лишатися на посадах і командувати підлеглими. Зокрема й ціною нашої перемоги.

Це головна битва, до неї мусять бути приковані усі наші погляди.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.

Джерело