Європа возиться, поки Київ горить. Чому Черчилль жахнувся б від того, що відбувається

Візит президента Зеленського до Лондона минулого тижня підтвердив, що Захід вважає українське питання найважливішим для себе. Але як же Захід копається з допомогою Києву, нарікає політичний експерт Саймон Хеффер у колонці для The Telegraph.

Зустріч Європейської політичної спільноти, на якій сер Кір Стармер головував минулого тижня в палаці Бленгейм, охарактеризована ним як “перезавантаження” наших стосунків із Європою. Це турбувало тих, хто хотів би поважати найбільше демократичне голосування в історії цієї країни за те, щоб не допустити Британію до Європейського Союзу, але це не було його головним значенням. Одним із 45 присутніх європейських лідерів був Володимир Зеленський, президент України; і його присутність стала, безумовно, найважливішою. Виснажливі суперечки про возз’єднання з ЄС тривіальні порівняно з екзистенціалістським питанням про Україну; і про те, чи готовий вільний світ завадити тирану Путіну відібрати в суверенного сусіда те, що хоче.

ЄПС було засновано у відповідь на вторгнення Путіна в Україну 2022 року. У п’ятницю Зеленський став першим іноземним лідером, який звернувся до британського Кабінету міністрів, після Білла Клінтона 1997 року. Подейкують, що сер Кір Стармер пообіцяв Зеленському, що британську підтримку України буде посилено в межах “непохитної” підтримки Британією цієї країни. Немає жодних підстав сумніватися в його щирості. У політичному плані він перебуває в безпечному становищі: більшість британців відчувають відразу до жорстокості Путіна і поділяють відчуття, що з Україною вчинили жорстоко. Однак сигнали від решти Європи загалом були менш привабливими, попри те, що Польща заявила, що прискорить постачання літаків F-16 в Україну.

Минулого тижня Німеччина оголосила, що вдвічі скорочує військову допомогу Україні. Президент Макрон, один із найзатятіших прихильників України, бореться із нагальнішою проблемою управління країною, яку, через свою нерозсудливість і дурість, він допоміг зробити практично некерованою. В інших частинах континенту є такі люди, як Віктор Орбан, які бажають, щоб усе це просто зникло: хоча для цього потрібно зробити деякі серйозні поступки росіянам, винагородивши їхню неприкриту агресію і порушивши надзвичайно сильну політику України — уявлення про себе як про націю, відмінну від своїх колишніх імперських господарів. Усе це підводить нас до Дональда Трампа.

Ще до того, як його намагалися застрелити 13 липня, Трамп був готовий стати президентом Сполучених Штатів удруге. Його неймовірний порятунок і непохитність, з якою він на це відреагував, означають, що його супротивникам знадобиться диво, щоб завадити йому повернутися в Білий дім у січні. Це має серйозні наслідки для російсько-української війни. Минулого тижня Трамп оголосив сенатора від Огайо Дж. Д. Венса своїм кандидатом на пост віцепрезидента. Пан Венс заявив, що “його не хвилює, що так чи інакше станеться з Україною”. Він виступає проти подальшої допомоги, тож його призначення потішить Кремль.

Є й думка, що коли і якщо він стане президентом, пан Трамп спробує змусити Україну піти на територіальні поступки, тим самим виправдавши всю різанину та приниження, влаштовані Росією. З огляду на те, що напад Росії на Україну досі, за два з половиною роки, не завершено завоюванням, можна очікувати, що в Києва нарешті з’являться засоби, щоб домогтися переваги над дедалі більш ослабленим і деморалізованим ворогом.

У Бленгеймі, з його черчиллівським минулим, один геополітичний момент повинен мати першочергове значення: агресори задають тон, якщо їм колективно не протистоять. З 1941 року Черчилль і Рузвельт називали схожі зусилля проти країн Осі “Об’єднаними Націями”, пізніше цю назву використовували для опису омріяної дискусійної зали нового світового порядку, де міжнародні суперечки могли бути врегульовані без війни. Рішучість Сталіна дотримуватися більш варварської поведінки завадила цьому, тож ООН незабаром була розділена між радянським блоком (і його комуністичними та антиамериканськими союзниками) і тим, що стало називатися “Заходом”. Захід був визначений із 1949 року, коли заснували НАТО; тож саме НАТО сьогодні, хоча й не проявляє войовничості на захист України, уважно стежить за її боротьбою з Росією, а окремі члени блоку роблять усе можливе, щоб підтримати бік права і свободи.

Але якщо порожня фраза Трампа про припинення війни у перший день його перебування на посаді має якийсь зв’язок із реальністю, то що це означає? Це може означати лише територіальну капітуляцію, на яку сподівається Кремль, як засіб порятунку обличчя Путіна. Але чи витримає це Україна? Неважливо, що розвиток її кордонів у XX столітті після Версаля, а потім Ялти був у певному сенсі злочином проти історії. Її нинішні рубежі, частково Габсбурзькі, частково Романівські, — це ті кордони, з якими тепер ідентифікує себе її населення. За іронією долі, вони стали такими через дії Росії. Якщо новоспечений президент Трамп очікує, що Зеленський віддасть частину своєї території агресору, Зеленський, найімовірніше, зробить дві речі: скаже Трампу, де саме він може реалізувати свою грандіозну ініціативу, і попросить Європу — тих самих людей, що їх сер Кір зібрав у Бленхеймі минулого тижня, — підтримати його в цьому.

Важко уявити, як британський уряд міг би зробити що-небудь, окрім як погодитися із Зеленським, якщо він не хоче втратити свій авторитет у міжнародних відносинах. З цієї причини Девіду Леммі, міністру закордонних справ, краще прилетіти до Вашингтона, коли 5 листопада закриються вибори, щоб подивитися, чи зможе він відмовити передбачуваного обраного президента від будь-яких дурниць. Іншим європейським державам, якщо у них є хоч трохи здорового глузду, доведеться відкинути все, що, винагородивши Путіна за агресію, може спонукати його повторити спробу — скажімо, проти країн Балтії, які є членами НАТО.

У Бленгеймі слід було обговорити питання про те, чи розуміє Трамп, якщо він кине Україну напризволяще, то тим самим торпедує саму концепцію “Заходу”, яка діє принаймні з 1949 року, одночасно з НАТО. Можливо, він настільки ізоляціоніст, що йому все одно. Якщо це так, то обіцяного урядом збільшення наших витрат на оборону на пів відсотка буде недостатньо; світ стане ще на один квант небезпечнішим.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.

Джерело