Ердоган чи Абрамович? Хто насправді — автор “турецького” мирного плану для України

11 квітня “Новая газета. Европа” опублікувала зміст мирного плану про завершення війни в Україні, який нібито просуває Туреччина. Чому нібито, поясню нижче.

Природно, ця публікація тільки підживила чутки та іншу конспірологію про нібито таємні переговори про завершення війни в Україні.

Нагадаю зміст цього “мирного плану”:

• взаємне зобов’язання США і Росії про незастосування за жодних умов ядерної зброї, а також відновлення договору про обмеження стратегічних озброєнь (СНО-3), причому за неможливості одностороннього виходу з нього в майбутньому;
• заборона на втручання у внутрішні справи іншої країни будь-яким способом, який може викликати дестабілізацію її уряду;
• заморожування війни за наявною лінією фронту;
• зобов’язання провести у 2040 році референдуми: загальноукраїнський щодо зовнішньополітичного курсу країни, а також референдуми під міжнародним контролем на всіх українських територіях, анексованих на момент заморозки війни Росією;
• гарантії позаблокового статусу України до 2040 року;
• обмін полоненими за формулою “всіх на всіх”;
• Росія не заперечує проти вступу України до Євросоюзу.

Я не сумніваюся в існуванні такого “мирного плану”. Але у мене є сумніви, що це саме мирний план Ердогана, як пишуть деякі видання. Хоча Туреччина напевно фігурує в сценаріях з його просування.

На чому ґрунтуються мої сумніви? І хто тоді автор цього плану?

Якби це був мирний план Ердогана, то було б логічно, що сам турецький президент його презентував офіційно і публічно, а не влаштовував “злив” в опозиційному російському виданні. У крайньому разі такий “злив” був би організований турецьким виданням, близьким до Ердогана або його партії.

А оскільки “злив” “мирного плану” з’явився в російському опозиційному виданні з посиланням на неназване “джерело”, то це неназване джерело, цілком імовірно, має російське походження і якийсь стосунок до Туреччини і переговорів про припинення війни. Для повноти картини процитую один пасаж зі статті в “Новой газете. Европа”: “Джерело стверджує, що текст документа наразі є у всіх трьох сторін, тобто у Туреччини, Росії та України. Проєкт ґрунтується на документах перших переговорів у Стамбулі, і частина формулювань травня 2022 року увійшла в новий текст”.

Думаю, що в тих, хто добре знайомий з історією переговорного процесу у 2022 році, пазл уже склався. Єдине “джерело”, яке ідеально вписується в усі наведені обставини — це Роман Абрамович. Найімовірніше, саме він і є реальним автором цього плану, який він же просуває і в Туреччині, і в Кремлі, і, можливо, в Україні, а ще й у США (адже Вашингтон теж має взяти на себе певні зобов’язання в межах цього плану). Ну а оскільки в статті йдеться про те, що цей мирний план можуть підтримати “низка європейських політиків” і в деяких країнах Глобального півдня, то адресатів цього плану може бути чимало. І цей план явно пов’язаний з Глобальним самітом миру, який має відбутися в середині червня у Швейцарії.

Наскільки реалістичний цей “мирний план”?

У статті видання “Новая газета. Европа” висловлюється скепсис, стверджується, що ймовірність ухвалення цього проєкту договору залишається невисокою, оскільки це вже щонайменше дев’ятий проєкт такого роду.

Я ще більш скептичний з приводу цього мирного плану. Але з інших причин.

Росія зараз готується до наступу і примусу України до своїх умов “миру”, які передбачають не компромісні варіанти, а повну і категоричну заборону на можливість членства України в НАТО і таку демілітаризацію України, яка практично позбавить нас самостійної обороноздатності. В Україні, зокрема, напевно скептично поставляться до теми референдумів на окупованих територіях. Усі ці “референдуми” — лише фіговий листок для прикриття, а потім і повної міжнародної легалізації анексії окупованих територій, що вже відбулася.

Тому не варто розглядати цей “мирний план” занадто серйозно. А ось тему заморожування війни, особливо з огляду на нинішню і потенційну ситуацію в українській енергетиці, за деякий час напевно розглядатимуть. Проблема, однак, у тому, як і чим натиснути на росіян, щоб вони зупинили системне знищення української енергетики та погодилися на “заморожування”, яке зараз життєво (у прямому сенсі) необхідне нам, а не Кремлю.

Є лише два рецепти розв’язання цієї проблеми — максимально можливе постачання Україні систем ППО та авіації (за цим пунктом, на жаль, є великі сумніви), і попередження з боку США та інших країн Заходу про постачання Україні далекобійних ракет, які будуть використані для ударів по російській енергетиці та інфраструктурних об’єктах, якщо Росія не припинить свої удари по українській енергетиці. Наскільки це зараз можливо? Делікатно залишаю це питання відкритим.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.

Джерело