Міноборони — чорна діра для мільярдів? Як виробництво озброєнь може підняти економіку України

Ще до повномасштабної війни, Україна з кожним роком нарощувала державні видатки на оборону, що, втім, не призводило до прискорення зростання економіки.

Куди йшли народні гроші і чому немає ефекту мультиплікатора — і спробуємо розібратися.

Українське суспільство в широкому розумінні та експертне співтовариство, зокрема, “живиться” на кількох міфах, серед яких ключовий: під час війни економіка не може розвиватися і приречена на перманентну кризу.

Кілька років тому англійський економіст Марк Гаррісон провів вельми цікаве дослідження про стан глобальної економіки під час Другої світової війни.

Як виявилося, війна і падіння ВВП — це зовсім не синонімічні явища.

Нерідко буває і навпаки — війна допомагає провести потрібні реформи і навіть витягнути національну економіку з безодні Великої депресії.

У таких країнах війна нерідко стає каталізатором економічного зростання, в основному за рахунок оборонних замовлень.

Природно, якщо надалі, після завершення воєнних дій, уряд не знайде нового ключа, що відчиняє двері зростання на альтернативній платформі, на економіку чекає чергова стагнація.

Але в цьому і полягає мистецтво державного управління, коли вищий політичний менеджмент підбирає різні моделі для забезпечення позитивної динаміки розвитку.

Найбільше від війни в економічному плані отримали США: їхній ВВП з 1938 року збільшився з $800 млрд до $1,474 трлн (дані дослідника”).

Велика Британія “відскочила” гірше: ВВП збільшився з $284 млрд до $331 млрд.

Що стосується СРСР, то його валовий продукт зменшився з $359 млрд до $343 млрд, або на $16 млрд, водночас ми прекрасно пам’ятаємо про ті катастрофічні людські та матеріальні втрати, яких він зазнав під час війни.

Цифри наведено в міжнародних доларах США і цінах 1990 року.

Якщо проаналізувати динаміку ВВП, то США досить упевнено зростали: від 7 до 16% (у цінах 1990-го року), спад у розмірі 1,67% намітився лише до кінця війни, коли оборонне замовлення почало поступово слабшати.

СРСР пережив падіння до 24% у 1942 році і зростання у 18,7% у 1944-му.

Характерно, що в рік перемоги 1945-го ВВП усіх трьох країн зійшовся пучком у точці падіння: — 5,25% (СРСР), — 1,67% (США), -4,34% (Велика Британія).

Якщо порівняти цю динаміку з Україною за чотири роки активної війни на Донбасі (2014-2017), отримуємо наступний результат: наш доларовий ВВП у середньому скорочувався на 8-9% на рік, а ВВП СРСР, США і Великої Британії за період 1938-1945 — на +0,44%, +9,26%, +2,34% відповідно.

У 2013-му році валютний еквівалент валового продукту України сягнув рекордного значення в $183 млрд, а потім стрімко знизився до $91 млрд у 2015-му році (з розрахунку на середньорічний курс гривні).

У 2017-му цей показник зріс до $113 млрд.

Сумарно, за вказаний період, Україна втратила майже $71 млрд свого валового продукту.

Я беру інтервал 2014-2017, адже цей період можна назвати найбільш турбулентним з точки зору військової активності на Донбасі.

Що стосується військових витрат: частка військових витрат до ВВП у СРСР збільшилася з 2,1% у 1932 році до 32,8% у 1942 році.

До 1947-го цей показник скоротився до 11,7%.

Військові витрати Союзу на оборону були сумісні (якщо порівнювати частку у ВВП) з американськими і поступалися англійським, не кажучи вже про німецькі (там ці витрати в деякі роки перевищували ВВП — наприклад, 138% у 1944-му році).

Таким чином, нинішні твердження деяких експертів про те, що для перемоги необхідно ледь не всю економіку “заточити” на виробництво зброї, не відповідають дійсності: аномальне зростання витрат на війну, як показує досвід фашистської Німеччини, свідчить про близькість поразки, а не перемоги.

Серед причин перманентних обвалів нашої економіки багато “батьків”, але слід визнати повну відсутність кореляції між зростанням оборонного замовлення і ВВП.

Це відбувається з вельми простої причини: державний оборонний бюджет у нас лише в мінімальних пропорціях розподілявся на користь вітчизняних підприємств ВПК на закупівлю нових озброєнь (така ситуація була до повномасштабної війни, як справи йдуть зараз сказати важко — статистика закрита).

Заводи Укроборонпрому до війни перебували в системній кризі: з холодними цехами взимку і хронічною невиплатою заробітних плат.

Вони ледве трималися на плаву завдяки кадровому складу передпенсійного і пенсійного віку, але вже починали стикатися з дефіцитом висококваліфікованих робітничих кадрів.

Скажемо спасибі людям, які “реформували” Укроборонпром у 2019-2021 роках.

Чому у нас так і не виникла кореляція між витратами на оборону і зростанням ВВП?

У РФ спрямовували істотну частину своїх бюджетних витрат на будівництво нових кораблів, підводних човнів, ракет, систем ППО і радіолокаційної боротьби, автомобілів, бронетехніки, літаків, супутників.

Звідси й ефект мультиплікатора, коли один рубль, витрачений у секторі ВПК, призводить до кратного збільшення приросту ВВП.

Україна ж закуповувала бронекатери у Великій Британії за кредитні кошти. А військові кораблі замовляла до війни в Туреччині.

З 2014-го року не було введено в експлуатацію жоден новий літак і наші курсанти змушені були літати на металобрухті, з ризиком для життя.

Маючи кораблебудівні заводи, ми повністю перейшли на імпорт.

Нещодавня війна в Нагірному Карабасі показала, що Азербайджан, інвестувавши з середини 90-х років приблизно $29 млрд на закупівлю нової військової техніки і виділяючи $2-2,5 млрд на оборонний сектор на рік, домігся якісної військової переваги над Вірменією і виграв війну, звільнивши втрачені території.

При чому не тільки за рахунок безпілотників, а здебільшого за допомогою злагоджених дій ротних тактичних груп сил спеціального призначення, які у зв’язці з артилерією і бронетанковими з’єднаннями шляхом флангових охоплень і зайняття домінантних висот вибивали вірменські БТГ зі здавалося б неприступних позицій.

Водночас витрати на оборону в Азербайджані перебували на рівні 4,5-5% ВВП на стадії створення нового формату армії у 2010-2015 роках і 3,5-3,9% на стадії “очікування” і “тестування війни” в період 2016-2019, з виходом на 5,4% ВВП у 2020-му на тлі активних бойових дій зі звільнення окупованих районів так званого “поясу безпеки НКР”.

Що стосується припливу інвестицій у країни, що воюють, то якщо проаналізувати рейтинг Світового банку за динамікою залучення ПІІ, до топсписку потрапила низка країн із воєнними конфліктами або із загрозою їхніх.

Наприклад, приблизно такий самий обсяг іноземних інвестицій, як Україна, привертав Мозамбік, країна, де повстанці “нові імами” захопили порт Мосімбоя й утримували його кілька років за 60 км від ключових газових родовищ країни.

Поруч із нами був маленький Ліван, Ефіопія, де почалася чергова війна з сепаратистами, цього разу з провінцією Тиграї.

Як і Україна, ці країни залучали по 2-4 млрд ПІІ.

Приблизно стільки ж інвестицій залучав підсанкційний Іран і значно більше — Ізраїль та Південна Корея.

Це ще раз доводить, що для інвестора важливими є зручні точки входу в ту чи іншу економіку і пропорція прибуток/ризики на користь першого фактора.

Як розповідав у своїх лекціях нобелівський лауреат Дан Шехтман, в Ізраїлі армія є центром трансферту інновацій і ключовим гравцем, що формує попит на них.

Розвиток ВПК стимулює не тільки науку, а й систему освіти, медицину.

Але таку систему так і не реалізовано в Україні, що й призвело до такого парадоксального явища, як криза національного ВПК, авіа-ракето- і кораблебудування на тлі зростання державних витрат на оборону напередодні повномасштабної війни.

Джерело