Росіяни в екстазі від війни: Захід даремно сподівається на те, що піддані Путіна втомляться

12 червня Росія відзначатиме День незалежності. Це свято було запроваджено президентом Борисом Єльциним 1992 року під колективне знизування плечима: “Від кого Росія проголосила незалежність?”. Але на початку 2000-х президент Володимир Путін зробив цей день великим національним святкуванням, яке супроводжувалося розмахуванням прапорами. В останні два роки “День Росії”, як його називають у народі, вийшов за рамки відтворення історичних військових перемог і перетворився на святкування вторгнення Росії в Україну — з благодійними аукціонами та автопробігами на підтримку армії — і флешмобами, що демонструють національну єдність.

Навіть якщо відкинути пропаганду, Росія справді виглядає напрочуд єдиною. Незважаючи на великі втрати у війні, які, за оцінками розвідки Сполученого Королівства, досягли 500 000 осіб, і майже повну ізоляцію від Заходу, російське суспільство не розпалося. Навпаки, здається, що воно функціонує краще, ніж перед війною, і демонструє явні ознаки колись невловимої соціальної згуртованості. Одне з пояснень цього парадокса — національне процвітання посеред лиха — у тому, що, на відміну від західних держав, покликаних захищати інтереси своїх громадян, російське суспільство діє з однією метою: служити інтересам своєї держави, що воює.

У жорсткій автократії відтоді, як нація вийшла з-під монгольського правління в 15-му столітті (включно з сімома десятиліттями тоталітаризму в 20-му столітті) уряд Росії ніколи не мав ефективного поділу влади. Протягом більшої частини історії держава залишала небагато можливостей для справжніх політичних дебатів або інакомислення, а судова система виконувала накази її правителів. У моєму дитинстві, наприкінці радянських років, у школі нам вбивали в голову повідомлення про те, що особистість і власні права не є дуже важливими: “Я — остання буква алфавіту”, казали нам.

Це підкорення особистості колективу, уособлюване російською державою, є причиною того, що шляхи змогли так легко мобілізувати суспільство на війну. До вторгнення чверть росіян уже вважали, що держава має право відстоювати свої інтереси за рахунок прав особистості. Через більш ніж два роки після початку бійні суспільна підтримка війни в Україні досягає в середньому 75 відсотків. То хто ж зупинить російського самодержця?

У мирний час конформізм, кумівство, слабке верховенство права і корупція не надихають інновації та ініціативу, необхідні для економічного розвитку. Але коли приходить війна, Росія раптом починає оживати. Ті самі речі, які заважають Росії залишатися мирною, — жорсткість її авторитаризму; її централізована система правління, що йде згори донизу; її механізм репресій; та її керована з Кремля економіка — стають перевагами під час конфлікту, оскільки вони дають змогу уряду швидко та нещадно мобілізувати суспільство та промисловість для своїх воєнних зусиль, компенсуючи технологічну відсталість та соціальну атомізацію.

Війна надає сенс існуванню держави: захист росіян від ворогів. Іншими словами, Росія створена для війни.

Відновлена енергія Росії очевидна: у 2023 році її ВВП зріс на 3,6 відсотка завдяки військовим витратам уряду; прогнозується, що зростання продовжиться у 2024 році. Відтік капіталу з економіки нарешті закінчився, дозволяючи просувати грандіозні інфраструктурні проєкти. Замість порожніх полиць, передбачених іноземними коментаторами, росіяни продовжують насолоджуватися своїми улюбленими продуктами — ребрендингованими на вітчизняні назви — завдяки купівлі кремлівськими інсайдерами або захопленню активів західних компаній, які залишили російський ринок після вторгнення. Сумнівні схеми в обхід економічних санкцій також дозволили Росії отримати стратегічні технології та компоненти, включно з тими, що їй потрібні для її зброї, а це, своєю чергою, створило прибуткові можливості для російських підприємців.

Країна купається в грошах: доходи зросли в усіх напрямках. Заробітна плата при вступі на військову службу не менше ніж у вісім разів перевищує середню по країні. Одноразової виплати пораненим або родичам загиблих достатньо, щоб придбати раніше недоступні квартири, машини і товари народного споживання. Російські ЗМІ, офіційні та неофіційні, рясніють історіями, подібними до історії Олексія Вороніна, який не шкодує, що воював в Україні, незважаючи на те, що втратив там частину ноги. ‘Тепер у мене є все’, — каже він після того, як камера показує, як він грає в комп’ютерну гру. Його мати погоджується, що її синові пощастило — він “тільки наступив на міну”, тоді як кілька його однополчан були вбиті.

Ситуація на фронті також покращилася минулого року. Добровольці продовжують записуватися воювати, позбавляючи Путіна необхідності оголошувати ще одну мобілізацію. Порівняно з перспективами для солдатів на початку вторгнення, шанси вижити зараз набагато вищі: у російських військових краща зброя і припаси, частково завдяки готовності цивільних у галузі виробництва боєприпасів працювати цілодобово, виробляти артилерійські снаряди і безпілотники, випереджаючи українське і західне виробництво. “За наших хлопців” і “Ми переможемо!” — читаємо графіті на російських ракетах і бомбах, які сіють руйнацію в Харкові та інших українських містах і селищах.

Така впевненість — це не просто російський шовінізм. Змінивши командування і поліпшивши матеріально-технічне забезпечення, Москва здобула певні позиції в Україні, нейтралізувавши минулорічний український контрнаступ. Російські підрозділи зв’язку також навчилися глушити західні супутникові системи та високоточну зброю.

Тим часом Росія розширила театр війни на свою користь. Вона влаштувала успішні диверсійні операції в Європі. Вона посилила свій вплив в Африці: поглинувши ПВК “Вагнер” у свою офіційну армію, Москва зміцнила свої відносини з різними урядами і місцевими воєначальниками. Як самопроголошений лідер у глобальній боротьбі проти американської гегемонії, Росія успішно залицялася до режимів, ворожих до США, зокрема до Ірану і Північної Кореї, а також до більш нібито нейтральних країн, таких як Китай, Індія, Угорщина та Бразилія. Росія далека від дипломатичної ізоляції.

Рейтинги схвалення Путіна залишаються високими. Оскільки кремлівська пропаганда називає його президентом воєнного часу, який захищає Росію від НАТО і Заходу, Путін збільшив кількість своїх прихильників. Помер опозиційний лідер Олексій Навальний; інших дисидентів вигнали, ув’язнили або вбили, тож жодні альтернативні точки зору чи наративи не можуть пробитися до росіян. Замість того, щоб протестувати проти війни, яка для багатьох буквально вбиває їхніх родичів (близько 11 мільйонів росіян мали родичів в Україні на початку вторгнення), молоді росіяни сьогодні шикуються в чергу, щоб витріщатися очима на захоплені танки НАТО, та збираються на концерти патріотичних співаків, де майже в релігійному піднесенні скандують “Россия”. Принаймні частина цієї пристрасті виглядає справжньою. Більше половини росіян висловлюють упевненість, що їхня країна рухається у правильному напрямку.

Звичайно, Росія навряд чи унікальна в тому, що користується потужним рухом за національну єдність у боротьбі проти уявної зовнішньої загрози. Російською особливістю є те, що її автократичні лідери завжди позиціонують свою агресію як захист, і російський народ незмінно погоджується з ними. Князі середньовічної Московії під виглядом “збору руських земель” захоплювали сусідні території. Царі 18-го і 19-го століть розширили цей нібито захист матері-Росії, приєднавши Крим, країни Балтії, Фінляндію, Польщу і Кавказ. У 20-му столітті більшовики “захищали досягнення революції” в провінціях російської імперії, які проголосили свою незалежність, змушуючи їх повернутися під комуністичне ярмо.

Кремлівській міфології наступу як оборони сприяли два великих вторгнення: наполеонівське на початку 1800-х і нацистське в 1940-х. Ці уроки національного опору коштували мільйонів життів, але офіційний пієтет наказує вважати, що саме ця жертва зробила Росію великою. Путін продовжив традицію під своїм новим керівництвом, ведучи імперіалістичні війни в Чечні, Грузії, а тепер і в Україні. Десятиліттями його пропагандистська машина використовувала реальну травму нацистського вторгнення, щоб підтримувати вигадку про те, що все зло приходить до Росії із Заходу, який заздрить величі та ресурсам Росії, і тому обов’язок кожного росіянина — піднятися і боротися з цим.

Путінська війна в Україні завдає більшої шкоди, ніж Росія терпіла за багато десятиліть. Путін віддає в жертву майбутнє Росії та її народу, щоб вести свою колоніальну війну. Третина російського державного бюджету зараз виділяється на ці зусилля, значна частина яких складається з простого вогняного дощу на полях битв в Україні. Ці гроші не будуть витрачені на школи, лікарні або соціальні послуги. Півмільйона молодих людей лежать мертві в цинкових трунах або сидять в інвалідних візках. Цивільні люди платять за свою поступливість повним придушенням громадянського суспільства, відсутністю свободи слова і суворими обмеженнями на пересування. Однак будь-які очікування, що росіяни в якийсь момент покладуть відповідальність за все це на свій уряд, помилкові. У Росії страждання є частиною угоди.

Усі стають у лави. Радянські танки забирають зі сховищ і відправляють на передову, хлібзаводи переводять на виробництво безпілотників, дитсадки плетуть маскувальні сітки. Бізнесмени, які втратили свою італійську нерухомість, переживають цю біду і купують нові палаци в Дубаї на кошти від державних військових контрактів. Донос і переслідування диверсантів — це вже не просто гра в літньому таборі. Усі на бронепоїзд!

Цей нечестивий симбіоз воєнного стану і слухняного народу — погана новина для вільного світу. Це означає, що Путіну вдалося мобілізувати Росію, щоб реалізувати свої мрії про домінування, і Росія може нескінченно потурати своїй експансіоністській манії, особливо тому, що відповідь Заходу стримується страхом ескалації. Але Путін уже вдався до ескалації, розширивши географію конфлікту своєю гібридною війною диверсій, психологічних операцій та інтервенцій в Африці.

Цю загрозу потрібно сприйняти серйозно і дати відповідь. І тут можна винести інший урок з російської історії.

Як виявили Наполеон і Гітлер, перенесення конфлікту на російську землю може мати руйнівну ціну. Але поразка у війні за її межами може бути фатальною для московських можновладців. Лише зіткнувшись із таким військовим лихом і приниженням, російське самодержавство хитається і руйнується: воно постраждало від невдач у Кримській війні 1853-1856 рр., що прискорила скасування кріпацтва, і в російсько-японській війні 1904-05 рр., щоб поступитися й дати росіянам парламент і конституцію; династія Романових не витримала краху Першої світової війни; а приниження могутньої Червоної армії в Афганістані в 1980-х роках виявилося одним із цвяхів у труну СРСР. Рік тому, на піку російської кампанії в Україні, Путін пережив заколот Євгена Пригожина; з цього часу російська армія відновила свої позиції, а правління Путіна стабілізувалося. Але якщо Україна зможе перемагати, наратив Путіна як великого захисника Росії більше не буде переконливим, і зміна режиму знову стане можливою.

А до того часу безпека світу завжди буде під загрозою “нації переможців”, як любить себе називати Росія. Тим часом, для самих росіян незалежність, яку їм наказано святкувати 12 червня, є просто клятвою вірності державі, яка ставиться до них як до одноразового активу для своїх імперських задумів.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.

Джерело