Медіа вже давно рясніють описами бусифікацій, а також зіткнень між цивільним населенням і працівниками ТЦК, які нерідко переходять щонайменше в рукопашні сутички, а то й узагалі супроводжуються застосуванням вогнепальної зброї на ураження і навіть смертельними наслідками. Але нещодавно це визнав особисто Зеленський, який виступив проти «бусифікації» та доручив розв’язати цю проблему новому міністру оборони Федорову. Хоча досі влада всіляко заперечувала таке явище, як бусифікація, і будь-яку інформацію про нього називала не інакше як «зрадою» та «ворожою ІПСО».
Питання про те, чому влада зрештою була змушена визнати існування бусифікації та потребу «щось із цим робити», саме по собі дуже важливе й цікаве, але до цього повернемося пізніше.
Інша річ, що жоден «черговий» міністр оборони цієї проблеми не вирішить, особливо якщо це один із «молодих обдарувань» на кшталт Федорова, щодо призначення якого на таку посаду — ще й під час війни! — є величезний скепсис.
Проблема бусифікації й узагалі несправедливої мобілізації сягає корінням у ті антагоністичні соціальні суперечності та несправедливість, які були породжені в українському суспільстві за останні 35 років. Те, що нині відбувається з мобілізацією та бусифікацією, було цілком очікуваним. Так само очікуваним було й те, що ворог використає це у своїй пропаганді та у спробах підірвати оборону України зсередини.
Нинішні проблеми України, зокрема й із мобілізацією — точніше з небажанням значної частини громадян захищати країну від московської агресії — зумовлені не лише самою агресією путінських виродків, а й тими соціальними антагонізмами, які закладені в самій основі українського суспільства, сформованими протягом останніх десятиліть.
Нинішній найтяжчий період в історії країни слід розглядати як своєрідний Судний день, коли всьому й усім дається оцінка за справами — і політикуму з елітою, і державі з бюрократією, і масовому обивателю разом із суспільством загалом.
Про це досить докладно йшлося вже майже два роки тому — у квітні 2024 року — в публікації інтернет-видання «Економічні Новини» якраз під заголовком «Мобілізація Судного дня».
Із заголовка вже випливає, що йшлося також про мобілізацію, але тоді інформаційним приводом став законопроєкт, який посилював умови мобілізації.
Деякі фрагменти того тексту настільки добре лягають у тему нинішньої публікації, що для зв’язності думки й розуміння суті залишається лише процитувати їх, що й зробимо з деякими скороченнями:
«В усіх трьох авраамічних релігіях (юдаїзм, християнство, іслам) є поняття певного дня, коли над людьми з метою виявлення праведників і грішників вищими силами буде звершено останній “страшний суд”.
Будучи войовничим атеїстом, як автор цих рядків, можна зовсім не вірити в релігійну есхатологію, але приблизно про те саме, лише в інших термінах, говорить позитивна соціальна наука. Антагоністичні, тобто нерозв’язні в межах нинішньої системи суспільних відносин, соціальні суперечності, кричуща соціально-класова та майнова нерівність, соціальна несправедливість, відсутність перспектив у межах української держави й суспільства, наслідком чого стає масова — вимірювана мільйонами — міграція, постійне роздмухування культурно-мовних суперечностей, нахабне порушення навіть декларативних прав, свобод і елементарної законності, масова морально-психологічна деградація суспільства — усі ці соціальні виразки, різко загострені війною, ведуть до того, що соціальна тканина суспільства, і без того слабка, починає рватися.
Така соціальна картина вже давно привела до думки про те, що в піковій ситуації охочих стати на захист країни може виявитися критично мало, про що доводилося не раз протягом багатьох років писати в різних виданнях, багато з яких уже припинили своє існування.
Зокрема, рівно 20 років тому, ще до першого “помаранчевого” майдану, подібні думки серед іншого були викладені в розгорнутій статті на соціально-психологічну тематику під назвою “Анатомія української деструктивності”, що є калькою зі знаменитої монографії Еріха Фромма (1900–1980) “Анатомія людської деструктивності” (1973), у якій цей геніальний мислитель ХХ століття підбивав підсумок своїй праці. Не вдаючись у подробиці, коротко зазначимо, що головною думкою в тексті “Анатомія української деструктивності” було розвінчання абсолютно інфантильного й примітивного міфу про “хороший народ” і “погану еліту”, який сягає суттю ледь не народництва ХІХ століття. У тексті проводилася цілком очевидна думка: причиною потворності й деградації держави, так званої еліти та влади є морально-потворний масовий обиватель, який і породжує таку владу, еліту й державу.
Цей опус десь улітку 2004 року був запропонований нині вже покійному головному редактору на той момент найавторитетнішого українського видання “Дзеркало тижня” Володимиру Павловичу Мостовому, якого багато хто з тих, хто його знав, і в очі, і за очі називали просто “Паличем”. Після досить тривалої паузи, коли з Мостовим було неможливо ні зустрітися особисто, ні зв’язатися телефоном (мобілка тоді ще була доволі рідкісним і дорогим аксесуаром), усе ж удалося застати його прямо в кабінеті. В відвертих чоловічих розмовах Палич часто не добирав слів і, відповідаючи на питання про долю тексту, зі злістю випалив приблизно таке: “Готовий підписатися під кожним словом у твоєму опусі, але публікувати це в ‘Дзеркалі’ не буду, бо мене після цього ‘за*бут’ з усіх боків — і ті, і ці, і навіть ті, про яких ти й гадки не маєш, і краще тобі її не мати”!
Дещо пізніше текст був опублікований у малотиражному друкованому виданні, яке вже понад 10 років як припинило існування разом зі своїм сайтом, а тому десь у тумбочці лишилися тільки запилюжені газетні вирізки.
Усе це до того, що правда мало кому потрібна, її знання лише ускладнює життя, що, до речі, було одним із найважливіших висновків Фромма, які він науково обґрунтував. У Достоєвського у “Великому інквізиторі” про це теж багато сказано…
Утім, від філософствування та спогадів у герценівському стилі “Минуле і думи” повернімося до питання й до поточного критичного моменту.
І якщо на початку великої війни ці тенденції не були помітні на хвилі ентузіазму, стимульованого невдачами агресора, який просто по-хамськи не розрахував свої сили, то нині, по минуванні 2 років (тепер уже 4 років!) війни, всі ці настрої стрімко набирають сили, і це десь навіть страшніше за нестачу зброї, бо зброя має сенс лише тоді, коли є достатня кількість тих, хто готовий узяти її до рук і стати на захист країни.
Що й висвітила спроба влади посилити мобілізацію, а також відмова у паспортно-консульських послугах мільйонам громадян України, які перебувають за кордоном, передусім чоловікам мобілізаційного віку, що різко підігріло й без того розпалені пристрасті. Усе це наочно продемонструвало те, що давно було очевидним і дедалі більше визирало з-під поверхневого показного патріотизму: значна частина чоловічого військовозобов’язаного за віком населення — власне, як і суспільства загалом — відверто відмовляються ставати на захист вітчизни в такий тяжкий час.
Згідно з опитуванням, проведеним Info Sapiens для “Суспільного”, 63% українських чоловіків призовного віку не хочуть вступати до армії. Протилежної думки дотримуються 20% чоловіків 25–59 років, які поки не служать. Не визначилися 17% опитаних.
Також, за результатами опитування, 50% громадян вважають, що мобілізація відбувається неправильно, 25% утрималися від відповіді, 25% опитаних вважають, що мобілізація йде правильно.
Більшість респондентів покладає відповідальність за те, що мобілізація рухається в неправильному напрямку, на ТЦК (59%) і Верховну Раду (55%). Далі йдуть президент (48%), Кабмін і ВЛК (по 37%). Найменше звинувачують самих ухилянтів (15%) і ЗМІ (12%).
Також 60% респондентів характеризують роботу ТЦК негативно, 19% — позитивно, а 21% опитаним було складно відповісти. Чоловіки оцінюють роботу ТЦК більш негативно (65%), ніж жінки (56%).
Небажанню воювати за свою країну знаходять різні виправдання — і найгірше те, що часто цілком обґрунтовані.
Основний мотив: чому бідні мають гинути, щоб багаті ставали ще багатшими? Це питання напряму пов’язане з тим, що переважній більшості тих, хто має владу, гроші й вплив, а також їхнім дітям і домочадцям мобілізація найчастіше не загрожує. Ба більше, корупційну челядь у вигляді прокуратури, поліції, судів, прикордонної служби, митниці, найманих пропагандистів тощо також звільняють від мобілізації на законодавчому рівні, хоча це далеко не завжди стосується працівників оборонних та інфраструктурних підприємств, не кажучи вже про рядових трудівників залишків промисловості та сільського господарства, без яких економіка завмре, а країна ризикує зіткнутися з нестачею продовольства.
Такі настрої очікувано підживлюються численними фактами буквально скотського ставлення держави, суспільства, чиновників, вищих начальників-командирів до бійців, які воюють і гинуть за країну, а будучи пораненими — тим більше ставши інвалідами й каліками — зіштовхуються з таким самим скотським і цинічним ставленням до себе.
Не кажучи вже про численні факти корупції, крадіжок і відвертого мародерства, коли одні воюють, гинуть або стають каліками на війні, інші з різним ступенем успішності існують у тилу чи за кордоном, але є й третя категорія — ті, хто найцинічнішим чином наживається під час війни, а часто — на війні й за рахунок війни. Попри безперервні корупційні скандали та постановочні шоу на кшталт “вручення підозр” і “взяття під варту”, ця третя категорія почувається доволі безпечно й безкарно. Прикладів тут безліч, переказувати їх не вистачить ні часу, ні місця у всьому інтернеті, і досить згадати буквально недавні пригоди одного бравого міністра, якому вручили підозри щодо зловживань із землею, він написав заяву про складення повноважень міністра і був узятий під варту, але вже наступного дня за нього внесли заставу в розмірі 75 млн гривень, він вийшов на волю й продовжив працювати міністром, щоправда, у статусі “виконувача обов’язків”.
Часто лунають, здавалося б, цілком обґрунтовані аргументи про те, що право на життя є найпершим, фундаментальним і невід’ємним правом будь-якої людини, тож носії цього права зовсім не зобов’язані йти в армію, ризикуючи загинути. Часто чути цілком виправдані висловлювання про те, що переважна більшість громадян нічого цьому корумпованому й потворному державному утворенню не винна, а тому вважає себе вільною від обов’язку його захищати, ризикуючи життям і здоров’ям. Нарешті, часто — особливо з боку тих, хто осів за кордоном, зокрема ще до початку “великої війни”, — звучить аргументація в тому сенсі, що у них за кордоном є житло, робота, сім’ї, іпотеки, діти, які навчаються в школах чи вишах, і все це не можна кинути, повернувшись в Україну воювати за країну, ризикуючи при цьому загинути або стати калікою.
Але ж ті самі аргументи можна так само розгорнути, так би мовити, у зворотний бік. Адже ті, хто вже понад два роки воює й навіть не може трохи відпочити через катастрофічну нестачу особового складу — зокрема й через масове ухилення від військового обов’язку, — мають точно такі самі права й обставини. Вони так само мають невід’ємне право на життя і здоров’я. У них так само є сім’ї та діти, багато хто має житло й іпотеку, багато хто мав добре оплачувану роботу — але вони воюють. Вони так само особливо нічим не зобов’язані цій прогнилій корупційно-шантажистській державі та оголтілому суспільству, в якому навіть під час нинішньої трагедії різного роду мерзотники продовжують розкручувати істерію довкола “язика і мови”, хоча щонайменше половина тих, хто воює, говорить “нетитульною мовою”, проявляючи при цьому героїзм на фронті; розганяти психоз довкола того, “чиї діди за кого” воювали 80 із гаком років тому; довкола Голодомору та репресій, під які потрапила левова частка родин в Україні, і так далі. Ті, хто нині воює, найчастіше належать до малозабезпечених класів і верств населення, хоча бувають винятки, коли цілком заможні люди відклали бізнес і пішли захищати країну.
Але за всього цього вони воюють — добровільно або примусово.
І головне: існує очевидна різниця між прогнилою державою та морально потворним суспільством, з одного боку, і країною — землею, на якій народився й прожив життя, — з іншого боку. Очевидно, що ці дві різні сторони найчастіше взагалі не збігаються. І якщо не захищати цю землю, то завтра в Києві, Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, у сотнях і тисячах інших міст і сіл можуть опинитися путінські виродки. До чого це призводить, можна запитати у жителів столичних передмість — Бородянки, Бучі, Гостомеля — і в тисячах інших населених пунктів, що зазнали окупації. Дуже показовою в цьому сенсі є доля деяких індивідів, зокрема з числа колишніх народних депутатів, які радісно вітали “путінських визволителів”, за що й поплатилися від рук цих самих “визволителів”.
Але відтоді все стало ще гірше, адже два роки тому ще не було такого свавілля під час мобілізації, включно з пресловутою бусифікацією. Та до цього повернемося дещо нижче, а зараз звернемо увагу на одну цікаву обставину.
Постановка питання про класову й соціальну несправедливість, загалом про соціальні антагонізми, є цілком очевидною для старшого покоління — принаймні для тих його представників, які не прогулювали уроки в школі, а в інституті відвідували “пари” з марксизму-ленінізму й розуміли, про що їм там розповідали.
Але нещодавно цим категоріальним апаратом почали користуватися й представники молодшого покоління, які всього цього в навчальних закладах не проходили, і це вселяє певний оптимізм — щоправда, поки доволі слабкий.
Зокрема, громадський активіст Олег Ватаманюк у соцмережі пише таке:
«Очевидна класова несправедливість: “золота молодь” демонстративно розважається, а простих людей масово мобілізують, у них немає кума-брата-свата, і це породжує ненависть у них особисто, у рідних і близьких.
Зменшення соціальної несправедливості, посилення солідарності й визнання збігу між собою та державою може бути досягнуте так:
Висновки: держава повинна гарантувати, що закон один для всіх — для багатого, для чиновника, для “мажора” і для простого хлопця із села, і лише тоді у ветерана, у воїна, у матері загиблого на фронті не буде ненависті до тих, хто не воює».
У коментарях автор наведеного вище допису висловив надію, що призначення Буданова і Федорова дає певні підстави для суттєвого поліпшення ситуації, що викликає серйозний песимізм.
Зауважимо: за правильної постановки питання про “класову несправедливість” його слід ставити значно ширше — про соціальну несправедливість і антагонізми, складовою частиною та одним із найбільш видимих проявів яких є класова нерівність. Але в ці подробиці вдаватися не будемо.
Слід також зазначити, що пропоновані заходи боротьби з цією несправедливістю не здатні розв’язати проблему, навіть якщо можуть призвести до певних локальних покращень.
Суспільні суперечності й соціальна несправедливість усуваються глибокими соціальними реформами та/або соціальними революціями (не плутати з “майданами”!), а також відповідною зміною всієї тканини суспільних відносин і психології суспільства.
Проблему не вирішують ні реєстри, ні регулювання гулянок-розваг, ні заміна тих чи інших поодиноких персонажів у владі, і так далі — аж до силових методів, особливо в умовах тотальної корупції та непотизму. Тим більше — в умовах війни. У нинішній системі координат ці так звані антагоністичні соціальні суперечності взагалі не розв’язуються.
Звертає на себе увагу той факт, що молоде покоління реформаторів пропонує старі, “перевірені”, “дідівські” методи у вигляді заборон і силового придушення, що, повторимо, в умовах тотальної корупції та непотизму радше може дати зворотний ефект у вигляді ескалації соціальної несправедливості й напруження — і нинішня ситуація з ТЦК є яскравим цьому підтвердженням.
Ситуація довкола ТЦК неухильно загострюється. Це підтверджується тим, що, повторимо, Зеленський цю проблему публічно визнав.
Крім того, навіть офіційно вже заговорили про те, що останнім часом в Україні почастішали напади на працівників ТЦК — зокрема із застосуванням ножів, пістолетів і навіть гранат.
Згідно з офіційною статистикою на початок року, за весь період війни зафіксовано 272 напади цивільних на працівників ТЦК. Четверо військкомів при цьому загинули. Загалом відкрито 205 кримінальних проваджень.
Від себе зазначимо, що зазначена кількість нападів видається вельми сумнівною.
Із кінця минулого року новини про сутички — зокрема й збройні — з військкомами трапляються дедалі частіше. Характерно, що найбільше випадків сталося у Львові.
У медіа називають такі причини зростання кількості нападів на працівників ТЦК.
По-перше, це дедалі жорсткіші дії самих військкомів, які дедалі менше обмежують себе у методах “набору” новобранців. Щодня з’являються відео, де відбуваються побиття мобілізованих, застосування проти них сльозогінного газу та вогнепальної зброї.
Фактично, працівники ТЦК часто вчиняють кримінальні правопорушення, пов’язані з посяганням на життя та здоров’я громадян, нерідко з особливо тяжкими наслідками. При цьому влада, якщо й реагує на протиправні дії працівників ТЦК, то вкрай рідко — зазвичай після сплеску суспільного обурення, часто у випадку тяжких наслідків, аж до летальних.
Паралельно майже щодня з’являються викриття тотальної корупції в ТЦК, а також знущань над мобілізованими в центрах розподілу.
Усе це не додає популярності працівникам ТЦК і підвищує градус агресивного ставлення до них.
Недавнє опитування показало, що діяльність військкомів і мобілізація увійшли до переліку головних загроз демократії з погляду українців.
По-друге, це втома населення від війни, яку визнають уже й у владі. Судячи з опитувань, кількість людей, які виступають за завершення війни шляхом відмови від Донбасу, зросла вдвічі. Хоча українська влада йти на такий варіант відмовляється, риторика того самого президента змінилася, і він останнім часом сам закликає швидше завершити війну.
Крім того, Зеленський заявляє, що новий міністр оборони Федоров боротиметься з “бусифікацією”, хоча, як бачимо, це поки не призводить до жодних практичних наслідків у вигляді зниження випадків примусової мобілізації.
У багатьох це створює враження, що війна наближається до завершення, хоча перспективи її завершення поки що вельми сумнівні.
При цьому очевидно, що якщо посилити тиск і різко ужорсточити мобілізацію, то це може викликати зворотний ефект — зростання силового спротиву як на вулицях, так і у військових частинах, звідки збільшуватиметься потік дезертирів (СЗЧ).
Самі працівники ТЦК уже відкрито говорять про ворожість до них. Нерідкі випадки, коли на захист громадян, затриманих працівниками ТЦК (чого, до речі, вони за законом не мають права робити!), стають перехожі — причому масово. Агресивність у суспільстві зростає, а в умовах війни, коли обзавестися зброєю не становить особливої складності, у руках будь-кого з мобілізованих може опинитися вогнепальна зброя або граната.
За інформацією медіа, працівники ТЦК мають виконувати “план із мобілізації”, інакше їх самих можуть відправити штурмовиками на передову, що часто рівнозначно якщо не загибелі, то інвалідності.
Цікава деталь. Попри роздутий пропагандою міф про те, що в ТЦК працюють переважно ветерани-фронтовики, які через травми не можуть повернутися на передову за станом здоров’я, насправді дуже й дуже багато людей влаштовуються туди по знайомству та/або за хабарі. Водночас невелику кількість ветеранів у ТЦК справді беруть — для створення потрібного піар-фону, але справжні фронтовики там часто, за чутками, є “чужорідним тілом”, і їх не допускають до найбільш корупційної “кухні”.
Повернімося до того, з чого починався цей опус і що, власне, й стало інформаційним приводом для його написання.
Зеленський публічно визнав проблему “бусифікації” в Україні, вперше вживши саме це слово, тим самим фактично його легалізувавши.
Це справді величезний крок влади вперед у напрямку визнання реалій. Раніше позиція української влади зводилася до того, що “бусифікація” — це взагалі “московська ІПСО”, а відео із застосуванням сили під час мобілізації на 90% або згенеровані ШІ, або зняті ворогом фейки.
Але тепер влада на найвищому рівні визнала проблему й доручила її розв’язати.
«Три завдання для міністра оборони Федорова — закриття неба, розібратися з питанням бусифікації, поставити крапку в невирішених питаннях щодо контрактної армії», — заявив Зеленський.
Подібні висловлювання Зеленського звучали й під час призначення Буданова керівником Офісу. Повідомлялося, що у Буданова, який раніше критикував хід мобілізації, нібито є певні напрацювання з цього приводу.
Щоправда, знову виникає “вічне” питання: яке відношення керівник Офісу президента має, у цьому разі, до питання мобілізації, яке явно не входить до його компетенції. Але в це вдаватися не будемо.
Та після цих заяв Зеленського видимих змін не відбулося. Вулична мобілізація триває, часто абсолютно незаконна, навіть кримінальна. Крім того, жодних напрацювань із припинення цього явища оприлюднено не було.
Ба більше, виходячи з ситуації з нестачею особового складу на фронті, незрозуміло, яким чином влада збирається відмовлятися від бусифікації.
Тому заява й визнання Зеленського можуть мати кілька таких причин.
По-перше, скориставшись зміною керівних кадрів в ОП і Міноборони, Зеленський вирішив дистанціюватися від вкрай токсичної теми вуличної мобілізації, пообіцявши якісь поки незрозумілі поліпшення в цій сфері (які згодом або будуть відсутні, або виявляться косметичними), хоча виглядає це вкрай сумнівно, адже, будучи головнокомандувачем, саме Зеленський у кінцевому підсумку несе відповідальність за дії військовослужбовців ТЦК.
По-друге, влада припускає, що війна скоро завершиться, і готує суттєві послаблення щодо мобілізації, але перспективи завершення війни наразі виглядають доволі сумнівно, а хід переговорів не дає особливих підстав, щоб упевнено говорити про швидке завершення війни.
По-третє, є версія, що влада має намір зробити ставку на добровільно-контрактний набір в армію, як це відбувається в Росії.
Певні натяки на нову “систему контрактів” із граничними строками служби робив ще колишній міністр оборони Шмигаль. Хоча з цього не випливає відмова від примусової мобілізації. Очевидно, що добровольців нині можна залучити лише дуже великими “підйомними” і значним підвищенням грошового забезпечення, але незрозуміло, де на це брати кошти. Тому реалістичність такого підходу викликає великі сумніви. Як і загалом можливість залучення значної кількості контрактників навіть за великі гроші. Ті, хто хотів іти до війська добровільно, вже й так пішли на початку війни. Нині охочих служити з власної волі мало. Це показав досвід “молодіжних контрактів” 18–24: попри відносно непогані умови, помітного напливу охочих служити поки не спостерігається.
По-четверте, піар-тема “вирішення проблеми бусифікації” (яка далеко не факт, що хоча б трохи буде вирішена), а також розмови про “перехід на контракти” можуть бути націлені на ужорсточення мобілізації.
Зокрема, може бути знижено вік мобілізації, наприклад, до 23 років — про що також ходять непідтверджені чутки.
Крім того, можуть знову бути посилені заходи проти “ухилянтів”.
Причому все це подаватиметься владою як “реформи в армії”, внаслідок яких нібито не слід боятися йти на службу.
Утім, не будемо далі гадати про причини, які спонукали владу й особисто Зеленського визнати проблему бусифікації та пообіцяти її вирішити.
Навіть якщо владою рухають найшляхетніші спонукання, проблема бусифікації, як і мобілізації загалом, має глибокі соціальні корені, і без розв’язання цілого комплексу соціальних проблем щось суттєво змінити в цій сфері неможливо — окрім окремих поліпшень.
Своєю чергою, розв’язання накопичених за десятиліття кричущих соціальних антагонізмів у принципі неможливе за цієї влади, більше того — за нинішнього соціально-політичного устрою загалом.
Очільник Чечні Рамзан Кадиров вперше прокоментував резонансну інформацію про ДТП, у яку нібито потрапив його син…
У січні 2026 року Росія завдала масованих ударів по об’єктах критичної інфраструктури столиці. Декілька повітряних…
Файли, пов'язані з Джеффрі Епштейном, американським фінансистом і засудженим злочинцем у сфері сексуальної експлуатації, стали…
Відома телеведуча "1+1" Наталія Мосейчук публічно відреагувала на закиди про нібито її фінансову залежність від…
Колишній офіцер КДБ та екскерівник спецслужб Казахстану Альнур Мусаєв заявив, що Кремль і казахстанські силові…
На Житомирщині триває розслідування смертельної дорожньо-транспортної пригоди за участі відомого бізнесмена. Власник інвестиційної компанії Concorde…